Стислий огляд

Бомбардування та обстріли міст, селищ та сіл призводять до жахливих гуманітарних наслідків. Під час нещодавніх збройних конфліктів у Газі, М'янмі, Судані, Сирії, Україні, Ємені та інших країнах внаслідок використання вибухової зброї загинули та отримали поранення тисячі цивільних осіб, а також виникли передбачувані та довгострокові шкоди. У листопаді 2022 року 83 країни підтримали Політичну декларацію про посилення захисту цивільного населення від гуманітарних наслідків використання вибухової зброї у населених районах (далі — Декларація). Декларація встановлює стандарти для запобігання та ліквідації наслідків, спричинених використанням вибухової зброї у населених районах.

Дедалі більше людей усвідомлюють, якої шкоди та руйнувань зазнає культурна спадщина під час збройних конфліктів, і висловлюють занепокоєння з цього приводу. До такої спадщини належать стародавні археологічні пам'ятки та сучасні зразки архітектури, всесвітньо відомі пам'ятники та краєзнавчі музеї, культові споруди та мистецькі центри. Культурна спадщина передається від покоління до покоління і має світове та національне значення. Таким чином, завдану культурній спадщині шкоду неможливо відокремити від шкоди, завданої цивільному населенню.

У цьому звіті розглядається зв'язок між використанням вибухової зброї у населених районах та пошкодженням й знищенням культурної спадщини. Його метою є підвищити обізнаність щодо конкретних наслідків використання вибухової зброї для культурної спадщини та, відповідно, для цивільного населення. Звіт також містить рекомендації щодо використання нещодавно прийнятої Декларації для покращення захисту культурної спадщини. Хоча цей звіт зосереджений на Декларації як інструменті посилення гарантій безпеки в населених районах, культурна спадщина повинна бути захищена від вибухової зброї, незалежно від місця розташування.

Через застосування у населених пунктах таких засобів ураження вибухової дії, як авіабомби, артилерійські снаряди, міни, ракети та реактивні снаряди, гинуть та дістають поранення мирні мешканці, а через обстріли зазнають руйнувань цивільні об'єкти. Також використання такої зброї має довготривалі непрямі, або «ревербераційні» наслідки. Ця зброя руйнує цивільну інфраструктуру, що перешкоджає наданню життєво необхідних послуг та, зокрема, порушує права людини на гідний рівень життя, охорону здоров'я та освіту. Крім того, воно спричиняє психологічну шкоду, вимушене переміщення населення, завдає шкоди довкіллю та культурній спадщині, що є предметом цього звіту.

У першому розділі цього звіту міститься стислий огляд Декларації 2022 року та терміна «культурна спадщина». Декларація присвячена захисту мирних жителів від наслідків застосування вибухової зброї у населених районах. У переліку наслідків чітко вказані «пошкодження і руйнування... об'єктів культурної спадщини» та пов'язані з цим «страждання цивільного населення». Хоча цей звіт ґрунтується на Гаазькій конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 року, у ньому використано більш сучасне визначення «культурної спадщини», що враховує, наприклад, спадщину місцевого значення, а також загальнолюдську цінність. Наслідки застосування вибухової зброї для культурної спадщини заслуговують на увагу, тому що захист культурної спадщини може допомогти громадам відновитися, зберегти зв'язок між поколіннями та врятувати об'єкти, що мають життєво важливе значення для мирних людей. 

У другому розділі розглянуто загрозу культурній спадщині через застосування вибухової зброї у населених районах. Як приклад висвітлено триваючу війну Росії проти України. Розділ охоплює п'ять прикладів атак та пошкоджень культурної спадщини в Україні, зокрема місцевих музеїв та архівів, культурних об'єктів у міських центрах і місць поклоніння. Тематичне дослідження підкреслює частоту, різноманітність і серйозність наслідків використання вибухової зброї для культурної спадщини, а також чому ці наслідки важливі для цивільного населення.

Війна в Україні — це лише один із кількох збройних конфліктів, під час яких культурна спадщина опинилася під серйозною загрозою, зокрема через застосування вибухової зброї у населених районах. У березні 2024 року Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) повідомила, що від початку бойових дій між Ізраїлем і палестинськими збройними угрупованнями після нападу ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня 2023 року агенція ООН зафіксувала 41 випадок пошкодження та руйнування культурної спадщини у Газі. Безсумнівно, головною причиною таких руйнувань було активне використання ізраїльськими збройними силами вибухової зброї з великою зоною ураження у населених районах. Наприклад, за допомогою аналізу супутникових знімків дослідницька група Forensic Architecture встановила, що внаслідок ізраїльських авіаударів було зруйновано стародавній порт у гавані міста Антедон, внесений до Попереднього списку об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО.[1] Оскільки бойові дії розпочалися вже після того, як було проведено більшість досліджень для цього звіту, він не містить поглибленого аналізу шкоди, завданої культурній спадщині, хоча окремі випадки розглянуто в Розділі ІІІ.

На прикладах нещодавніх збройних конфліктів у різних частинах світу, у Розділі III йдеться про положення Декларації щодо наслідків застосування вибухової зброї в населених районах у контексті культурної спадщини. У розділі описані прямі та непрямі наслідки застосування вибухової зброї для культурної спадщини. Також у ньому йдеться про те, чому через такі пошкодження та руйнування ще більше страждають мирні люди. Це стосується безпосередньо жертв серед цивільного населення та опосередковано — психосоціальної, економічної та інших видів шкоди.

У Розділі IV зазначено, як держави мають тлумачити та впроваджувати Декларацію з метою посилення захисту культурної спадщини. Зокрема, в ньому визначено п'ять категорій заходів, які держави повинні вжити в цій сфері: превентивні заходи, збір та обмін даними, відновлювальні заходи, інклюзивний підхід, а також ознайомлення із Декларацією та сприяння її впровадженню. У розділі проаналізовано положення Декларації, що підпадають під кожну з цих категорій, та запропоновано рекомендації щодо їх застосування у спосіб, який максимально сприяє захисту культурної спадщини.

Насамкінець, у розділі V розглядається, як Декларація може посилити наявні засоби захисту культурної спадщини під час збройних конфліктів. Декларація зобов'язує підписантів зміцнювати дотримання та впровадження чинного міжнародного гуманітарного права, що охоплює договори, пов’язані з культурною спадщиною. Що важливіше, вона закликає їх виходити за рамки існуючого законодавства для захисту цивільних осіб та об'єктів, включаючи захист культурної спадщини. Цей розділ окреслює чотири сфери, у яких Декларація, якщо її тлумачити та застосовувати згідно з рекомендаціями звіту, може підсилити та уточнити чинне законодавство для кращого запобігання та вирішення проблем, пов'язаних із культурною спадщиною.

Рекомендації

Для усунення шкоди культурній спадщині та відповідних наслідків для цивільного населення, Human Rights Watch та Міжнародна клініка з прав людини (IHRC) при Гарвардській школі права закликають держави прикладати більше зусиль для захисту культурної спадщини від використання вибухових засобів.

Зокрема, держави повинні:

1.       Приєднатися до Політичної декларації про посилення захисту цивільного населення від гуманітарних наслідків застосування вибухової зброї у населених районах, якщо вони досі не зробили цього;

2.      Розтлумачити та впроваджувати Декларацію з метою посилення захисту культурної спадщини;

3.      Привертати увагу до передбачуваних наслідків для культурної спадщини та цивільного населення, які виникають внаслідок застосування вибухової зброї в населених районах, та рішуче засуджувати такі дії.

I. Вибухова зброя та культурна спадщина

У цьому розділі йдеться про гуманітарні наслідки застосування вибухової зброї у населених районах і про Декларацію, метою якої є розпізнання такої прогнозованої та катастрофічної практики заподіяння шкоди цивільному населенню і вжиття належних заходів у відповідь. У ньому також наведено визначення культурної спадщини та підкреслено важливість її захисту, навіть у контексті заподіяння іншої шкоди мирним людям і цивільним об'єктам.

Застосування вибухової зброї у населених районах та Політична декларація

У 2022 році 83 країни схвалили Політичну декларацію про посилення захисту цивільного населення від гуманітарних наслідків застосування вибухової зброї у населених районах.[2] Станом на лютий 2024 року до них приєдналися ще дві держави — Йорданія та Північна Македонія.[3] Хоча ця Декларація не має обов'язкової сили, за умови комплексного виконання вона може стати цінним гуманітарним інструментом, що забезпечує захист цивільного населення за рамками чинного міжнародного гуманітарного права.

Через застосування у населених пунктах таких засобів ураження вибухової дії, як авіабомби, артилерійські снаряди, міни, ракети та реактивні снаряди, гинуть та дістають поранення мирні мешканці, а через обстріли зазнають руйнувань цивільні об'єкти. За даними однієї із моніторингових груп, у 2023 році, як і у більшості років, починаючи з 2011 року, близько 90% людей, які загинули або отримали поранення внаслідок застосування вибухової зброї у великих і малих містах, були цивільними особами.[4] Також використання такої зброї має довготривалі непрямі, або «ревербераційні» наслідки. Вона завдає шкоди цивільній інфраструктурі. Своєю чергою, це перешкоджає наданню життєво важливих послуг, таких як охорона здоров'я та освіта, що порушує права людини. Також через її застосування страждає психіка людей та відбувається переміщення населення. Ця зброя завдає шкоди навколишньому середовищу та предмету цього звіту — культурній спадщині. Завдана нею шкода стає ще більшою, коли зброя має велику зону ураження, оскільки вона має великий радіус вибуху або розльоту осколків, є неточною або одночасно несе декілька боєприпасів.[5] 

У 2011 році Human Rights Watch та інші неурядові організації спільно заснували Міжнародну мережу з розв’язання питань засобів ураження вибухової дії (INEW), щоб привернути увагу громадськості до цих передбачуваних і детально задокументованих гуманітарних наслідків та закликати держави до їх усунення. У жовтні 2019 року представники 130 держав зібралися в Австрії на Віденську конференцію із захисту цивільного населення в умовах ведення бойових дій у населених пунктах. Згодом Ірландія провела кілька раундів консультацій, щоб прийти до спільного розуміння проблеми та домовитися про зобов'язання щодо її вирішення. Остаточний текст Декларації був схвалений у Женеві в червні 2022 року та офіційно затверджений у Дубліні 18 листопада 2022 року.[6] 

Декларація є результатом тісної співпраці між державами, агентствами ООН, зокрема Управлінням з координації гуманітарних справ (УКГС), міжнародними організаціями, зокрема Міжнародним комітетом Червоного Хреста (МКЧХ), та суспільними організаціями, діяльність яких координує INEW.

Метою Декларації є захист мирних жителів від наслідків застосування вибухової зброї у населених районах.^[7] У її преамбулі визнано, що така практика має «катастрофічні наслідки для мирних жителів та цивільних об'єктів». У резолютивних положеннях Декларації перераховані зобов'язання щодо зменшення цих наслідків, зокрема завдяки національним політикам та практикам, збору даних, допомозі постраждалим і наданню доступу для гуманітарних організацій.[8] У вступі («chapeau») до основної частини сформульовано головну мету документа і зазначено, що Декларація зобов'язує держави «забезпечити дотримання та покращити виконання застосовних норм міжнародного гуманітарного права». Також чітко зазначено, що, хоча Декларація не має обов'язкової сили, вона виходить за рамки чинного міжнародного права та вимагає від держав, що її підписали, вжити додаткових заходів для досягнення гуманітарних цілей. У вступній частині Декларації докладно розглянуто цілі, зазначені у її назві, а саме: «посилення захисту цивільного населення» та «подолання гуманітарних наслідків збройних конфліктів». Таким чином, ці зобов'язання стосуються запобігання та усунення шкоди від застосування вибухової зброї у населених районах.[9]

Зв'язок між застосуванням вибухової зброї та культурною спадщиною не був детально досліджений, але він є очевидним, а докази завданої шкоди є переконливими. У Декларації серед наслідків чітко зазначено «пошкодження і руйнування... об'єктів культурної спадщини» та пов'язані з цим «страждання цивільного населення».[10] До цієї шкоди належать фізичні пошкодження об'єктів культурної спадщини, а також численні наслідки для місцевих громад і людства в цілому. Відповідно до цілей Декларації у сфері цивільної оборони, а також до Розділу IV, дуже важливо трактувати та впроваджувати цей інструмент таким чином, щоб удосконалювати захист культурної спадщини від негативних наслідків застосування вибухової зброї.

Що таке культурна спадщина?

Існують різні юридичні визначення терміну «культурна спадщина», а фахівці з історії мистецтва, археології та інших суміжних галузей надалі працюють над його вдосконаленням. У Декларації не визначено, що саме слід вважати «об'єктами культурної спадщини», але держави можуть звертатися до цих джерел при тлумаченні та імплементації Декларації, щоб захищати культурну спадщину максимально ефективно.

У Гаазькій конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 року наведено визначення відповідного та часто використовуваного у контексті збройних конфліктів терміну «культурні цінності».[11] У Статті 1 визначено наступні три категорії культурних цінностей:

(a) цінності, рухомі чи нерухомі, які мають велике значення для культурної спадщини кожного народу...;

(b) будівлі, головним і дійсним призначенням яких є збереження або експонування рухомих культурних цінностей, зазначених у пункті (a)...;

(c) центри, в яких є значна кількість культурних цінностей, зазначених у пунктах (a) та (b), так звані «центри зосередження культурних цінностей».

Визначення, яке також містить приклади для кожної категорії, охоплює широкий спектр культурних цінностей, зокрема нерухомі споруди (наприклад, «пам'ятники архітектури, мистецтва або історії, релігійні або світські»); рухомі об'єкти (наприклад, картини та інші твори мистецтва, книги, рукописи тощо), а також будівлі, в яких вони знаходяться (наприклад, музеї, архіви та бібліотеки). У визначенні також встановлено критерій значущості для того, щоб об'єкт можна було вважати культурною цінністю: він повинен мати «велике значення для культурної спадщини кожного народу».

Перевагами Гаазької конвенції є широке охоплення та конкретні приклади, але вона має також певні недоліки. У ній використано термін «культурні цінності», а не «культурна спадщина», тоді як сучасне міжнародне право віддає перевагу останньому терміну.[12] Термін «культурні цінності» «підкреслює ідею цінностей як чогось, чим ви володієте і маєте право розпоряджатися ними за власним бажанням».[13] Натомість термін «культурна спадщина» охоплює досягнення людства, які належать групам людей і можуть бути передані від покоління до покоління.[14]

На відміну від культурних цінностей, визначених Гаазькою конвенцією 1954 року, культурна спадщина може бути матеріальною або нематеріальною.[15] Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 року визначає нематеріальну культурну спадщину як «звичаї, форми показу та вираження, знання та навички, а також пов'язані з ними інструменти, предмети, артефакти й культурні простори, які визнані спільнотами, групами й у деяких випадках окремими особами як частина їхньої культурної спадщини».[16]

Гаазька конвенція 1954 року також визначає цінність у світовому масштабі, обмежуючи сферу дії свого визначення у Статті 1 культурними цінностями, які мають «велике значення» для «кожного народу».[17] На відміну від цього, в сучасних дослідженнях, як правило, наголошується на значенні культурної спадщини на підставі її значення для місцевих громад.[18]

Опитані Human Rights Watch та IHRC експерти доповнили та деталізували поняття культурної спадщини. Як підкреслила професорка історії мистецтв Університету Тафтса Еліс Салліван, яка спеціалізується на східноєвропейській та візантійсько-слов'янській культурі, культурна спадщина може набувати різноманітних форм.[19]  Говорячи про Україну, вона навела приклади монументальної архітектури, планів міст, релігійних ікон та текстильних виробів.[20] Вона також згадала про інші носії інформації, зокрема книги та документи.[21]

Вік не є визначальним критерієм для культурної спадщини. Археологи та мистецтвознавці наводили різні приклади — від стародавніх пам'яток до будівель радянської епохи.[22] Підкреслюючи часові аспекти культурної спадщини, український архітектор і реставратор з Харкова Віктор Дворніков зазначив, що до культурної спадщини належать об'єкти, які не лише є відображенням історії певного місця, але й «мають вплив на наступне покоління».[23] Єменська письменниця Урва Отман назвала культурною спадщиною «все, що є знаннями, все, що люди створюють, і все, що залишається з плином часу».[24]

Багато експертів наголошували на тому, що культурна спадщина тісно пов'язана з соціальною ідентичністю. Ад'юнкт-професорка кафедри українознавства Кембридзького університету Оленка Певний зазначила, що культурна спадщина — це «будь-які елементи, які є важливими для процесу розбудови ідентичності окремих індивідуальних та колективних груп людей у певній країні».[25] Її бачення відображає дедалі більшу стурбованість локальними перспективами місця чи об'єкта. Археолог, дослідниця та знавець Ємену Ламія Халіді розповіла Human Rights Watch та IHRC: «Культурна спадщина та нації нерозривно пов'язані... Люди дбають про будівлі, тому що це тримає людей разом, надає їм відчуття приналежності та ідентичності».[26]

Громади не обов'язково мають бути монолітними. У них можуть бути представлені різні релігії та етнічні групи, які культура допомагає об'єднати.[27] Отман зазначила, що ототожнює культурну спадщину з «відкритістю до інших та різноманітністю, що існує в різних культурах».[28]

Хоча культурна спадщина насамперед визначається її історичним, мистецьким, науковим, релігійним, соціальним чи іншим значенням для громади або людства, вона також може мати й більш практичне значення.[29] Культурна спадщина навчає історії, культурі та мистецтву тих, хто оглядає пам'ятники чи відвідує музеї, археологічні розкопки чи архіви, а також здатна налагоджувати взаємозв'язки, сприяючи підвищенню обізнаності про спільні традиції.[30] Вона також може приносити економічну вигоду, зокрема за рахунок туризму.[31] Зрештою, культурна спадщина відіграє важливу роль у повсякденному житті.[32] Люди, які живуть поруч, можуть молитися у видатних релігійних спорудах, навчатися в старовинних університетах або жити у значущих з архітектурного погляду центрах міст.

У Декларації немає чіткого визначення терміну «культурна спадщина», але в ній йдеться про «об'єкти культурної спадщини». Наявність слова «об'єкти» означає, що вона загалом присвячена матеріальній культурній спадщині. Проте, термін «об'єкти» слід розуміти у ширшому сенсі: це не лише музеї, архіви, бібліотеки тощо, але й рухома культурна спадщина, що в них зберігається. Варто також зазначити, що юридичне визначення нематеріальної культурної спадщини охоплює «інструменти, предмети, артефакти та культурні простори», які можуть бути пошкоджені вибуховою зброєю, і захист цих цивільних об'єктів може допомогти захистити інші елементи нематеріальної спадщини. Оскільки у Декларації вжито більш сучасний термін «культурна спадщина» замість «культурні цінності», необхідно вважати, що Декларація захищає спадщину, яка має як місцеву, так і загальнолюдську цінність. У цьому звіті термін «культурна спадщина» вжито як скорочення для позначення концепції, про яку йшлося у наших свідченнях та аналітичних дослідженнях, а також у Декларації.

Значення культурної спадщини

З огляду на важливість культурної спадщини на міжнародному та місцевому рівнях, її знищення під час збройних конфліктів викликає серйозне занепокоєння. Як зазначалося вище, у Декларації йдеться про пошкодження та руйнування об'єктів культурної спадщини та спричинені цим страждання цивільного населення. Хоча застосування вибухової зброї у населених районах завдає шкоди — від загибелі та поранень до психологічних травм і знищення інфраструктури, — руйнівний вплив на культурну спадщину також заслуговує на пильну увагу. Захист культурної спадщини може допомогти громадам відновитися, зберегти зв'язки між поколіннями та врятувати місця, що мають екзистенційне значення для мирного населення.

Оскільки завдяки культурній спадщині люди стають частиною суспільства, її знищення має психосоціальні наслідки, які можуть стати на заваді відновленню у постконфліктний період.[33] Як з'ясували у неурядовій організації «Протидія збройному насильству» (AOAV), яка відстежує використання вибухової зброї в усьому світі, «вибухова зброя завдає не лише матеріальної шкоди — вона здатна трансформувати ландшафти та наносити глибокі культурні травми».[34] Як розповів сирійський архітектор, люди в Хомсі відчували себе «чужими у своєму місті» після того, як воно зазнало сильних обстрілів: «Вони були розгублені, вони втратили відчуття приналежності — поряд вже не тільки немає звичних облич, але й будинків і магазинів, які вони відвідували, та вулиць, якими вони ходили».[35] За словами директорки Смітсонівської ініціативи з порятунку культури Коріне Вегенер, культурну спадщину слід захищати, тому що вона потрібна людям для відбудови, здатності швидко відновлювати фізичні й душевні сили та з економічних причин.[36] Вона згадала обговорення значення втрати культурної спадщини з людиною, що пережила великий землетрус на Гаїті, який вона порівняла з конфліктом. Він оплакував загиблих співгромадян, а потім сказав їй: «Мерці мертві, але без культурної спадщини решта не зможе рухатися далі».[37] Ад'юнкт-професорка кафедри українознавства Оленка Певний назвала культурну спадщину «єдиною надією... тим, заради чого варто жити».[38] Через знищення культурної спадщини люди позбавлені її цілющих властивостей.

Культурна спадщина передається від покоління до покоління, а її втрата розриває цей ланцюжок. Хорватська письменниця Славенка Дракуліч так написала про руйнування Старого мосту в місті Мостарі у Боснії і Герцеговині у 1993 році:

Смерть людини очікувана. Ми знаємо, що наше власне життя закінчиться. А от знищення пам'ятника цивілізації — це дещо інше. Цей міст, у всій своїй красі та величі, був збудований, щоб пережити нас; це була спроба доторкнутися до вічності. Тому що він був результатом як індивідуальної творчості, так і колективного досвіду. Він виходив за межі нашої особистої долі. Померла жінка — одна з нас, але міст — це всі ми, назавжди.[39]

Останнім часом про схожі почуття кажуть люди з України та Ємену, які стали свідками нищення культурної спадщини у своїх країнах. Президент Українського ПЕН Володимир Єрмоленко сказав: «Спадщина — ось те, що допомагає підтримувати зв'язок між мертвими, живими та ненародженими». Вона виходить «за межі життя кожної людини» та, якщо її зберігати, дозволяє встановити зв'язок з людьми попередніх століть.[40] Каріна Нгуєн виросла в Харкові, Україна, де після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році культурна спадщина зазнала серйозних втрат. Вона зазначила, що культурну спадщину не завжди можна відновити або відбудувати, та додала: «Для майбутніх поколінь [культурна спадщина] має велике значення».[41] Єменська письменниця та колишня міністерка культури Урва Отман сказала, що «народ знищують, коли знищують його колективну пам'ять».[42]

Врешті-решт, надзвичайно важливо захищати культурну спадщину, оскільки її втрата рівнозначна смерті для постраждалого суспільства. Наприклад, шейх Халід аль-Джаббурі так висловився про руйнування стародавнього ассирійського міста Німруд Ісламською державою (ІДІЛ): «Німруд був наче членом нашої родини. Ця спадщина була частиною нашого життя, частиною усього Іраку».[43] У відповідь на питання, чому людей має турбувати руйнування культурної спадщини під час збройного конфлікту, український архітектор і реставратор Віктор Дворніков відповів: «Коли [культурна спадщина] зруйнована,... втрачаєш зв'язок з місцем, і цей зв’язок дуже важко відновити». Він продовжив: «Коли це стосується одного місця або одного міста, це одне. Але якщо йдеться про цілий регіон, виникає багато проблем».[44] Пан Єрмоленко з Українського ПЕН пояснив, що культурна спадщина — це «мова громади», яка дозволяє їй виживати та виражати свої думки незалежно від місця та часу. Хоча деякі культури добре відомі в усьому світі, сотні інших, серед яких і українська, не належать до таких. Тому дуже важливо зберегти їхню спадщину, щоб суспільство чи країна ніколи не були забуті. «Я справді вважаю, що це дуже важливо», — зазначив пан Єрмоленко. «Це боротьба за існування».[45] 

Держави повинні усвідомити, що захист культурної спадщини та захист цивільного населення під час збройного конфлікту, зокрема від застосування вибухової зброї у населених районах, є важливими та не взаємосуперечливими завданнями.

II. Культурна спадщина у небезпеці: приклад України

Застосування вибухової зброї у населених районах під час сучасних збройних конфліктів несе загрозу культурній спадщині в усьому світі. Війна, що триває в Україні, є переконливим підтвердженням цієї проблеми. Російські та українські збройні сили активно використовують вибухову зброю. Наслідки її застосування російськими військовими проти різних видів культурної спадщини в Україні добре задокументовані, а культура є головним елементом української ідентичності та однією з основних заявлених Росією цілей у цій війні. Пошкодження та руйнування, про які йтиметься у цьому розділі, є прикладом повторюваності, різноманітності та серйозності наслідків використання вибухової зброї для культурної спадщини, а також того, чому ці наслідки мають велике значення для цивільного населення.

Метою цього розділу є освітлення ризиків для культурної спадщини, спричинених використанням вибухових засобів у населених районах України. Розділ фіксує п’ять випадків атак та наслідки для культурної спадщини, з детальним аналізом збитків та значення цих втрат. Дослідження конкретних українських музеїв, міських культурних центрів та місць поклоніння вказує на глибшу гуманітарну проблему, яка є актуальною для цього та інших озброєних конфліктів в різних часах і місцях. Подібна ситуація розгортається у Газі; необхідно ретельно задокументувати та проаналізувати обсяги пошкоджень культурної спадщини, як тільки умови на місці це дозволять.

Поточна ситуація

З часу початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року, її війна проти України має катастрофічний вплив на життя цивільного населення і наносить значну шкоду мирним жителям, їхньому майну та цивільній інфраструктурі. Значною мірою ця шкода була спричинена невибірковими та непропорційними бомбардуваннями та обстрілами житлових районів з боку російських військ, що спровокувало широкомасштабні гуманітарні наслідки.[46] 

За даними ООН, переважна більшість мирних людей загинули під час війни внаслідок застосування вибухової зброї у населених районах. [47]  За даними Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ), станом на 22 лютого 2024 року від початку війни 30457 мирних жителів постраждали, з них 10582 — загинули.[48] УВКПЛ повідомляє, що з цієї загальної кількості через вибухову зброю з великою зоною ураження — наприклад, «обстріли з використанням артилерії, танків і реактивних систем залпового вогню, крилатих і балістичних ракет (повітряного, морського і наземного базування), а також удари з повітря, зокрема з використанням дронів-камікадзе та інших безпілотних літальних апаратів» — постраждали щонайменше 27716 людей, з них 8898 загинули.[49] Також в ООН заявили, що «переважна більшість випадків загибелі людей від вибухової зброї сталися на контрольованій урядом України території, а отже, найімовірніше, це є наслідком обстрілів російськими збройними силами».[50]

Також війна справила великий вплив на культурну спадщину України. Станом на січень 2024 року, Міністерство культури та інформаційної політики України задокументувало майже 3000 випадків пошкодження культурної спадщини.[51] Американський та Український ПЕН зазначили, що внаслідок військових дій Росії було пошкоджено або зруйновано «сотні культурних споруд та об'єктів, зокрема це музеї, театри, пам'ятники, скульптури, культові споруди, кладовища, історичні будівлі, бібліотеки, архіви,... школи та університети[,]... місцеві культурні центри (будинки культури), концертні майданчики та стадіони, а також інші місця, де люди можуть доторкнутися до культури у своїх громадах».[52] Станом на середину березня 2024 року, ЮНЕСКО, на підставі своїх попередніх оцінок повідомила про виявлення пошкоджень 346 культурних цінностей.[53] Враховуючи масштабні наслідки застосування вибухової зброї у населених районах, ймовірно, саме вона є причиною значної кількості пошкоджень культурної спадщини в цих районах.

Нищення культурної спадщини внаслідок застосування вибухової зброї набуло додаткового значення в цьому збройному конфлікті, оскільки культура є центральним елементом виправдання Росією її вторгнення в Україну, заперечення нею української державності та суверенітету, а також її явного наміру знищити ідентичність українців. У своєму зверненні 21 лютого 2022 року президент Росії Володимир Путін заклав основу для повномасштабного вторгнення. Наводячи свої аргументи, він зазначив: «Ще раз наголошую, що Україна для нас — це не просто сусідня країна. Це невіддільна частина нашої власної історії, культури, духовного простору».[54] У відповідь на такі заяви директор Музею Революції Гідності Ігор Пошивайло назвав цю війну «війною за спадщину», а директорка Національного культурного мистецького та музейного комплексу «Мистецький арсенал» у Києві Олеся Островська-Люта пояснила, що «культура знаходиться в самому епіцентрі війни».[55]

Руйнування культурної спадщини в Україні впливає на цивільне населення в момент, коли відбуваються такі акти, і матиме довготривалі наслідки, коли країна намагатиметься відновитися та зміцнити свою ідентичність. Оскільки російська влада поставила під сумнів існування «української ідентичності та суверенітету», перша директорка Центру свободи слова ПЕН/Барбі при Американському ПЕН Лізль Гернтхольц зазначила, що «атаки на культуру українці сприймають болючіше, ніж атаки на іншу цивільну інфраструктуру».[56] Метою атак на культурну спадщину є знищення «того, що буде втрачено та що неможливо буде повернути» та «унеможливлення здатності [українців] швидко відновити фізичні й душевні сили та ідентичність».[57]

Місцеві музеї та архіви

Від самого початку конфлікту культурна спадщина в Україні опинилася під загрозою. Внаслідок застосування вибухової зброї у населених районах України було зруйновано кілька невеликих, але визначних місцевих музеїв, зокрема Іванківський історико-краєзнавчий музей та Національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди. В обох музеях були представлені роботи людей, які становлять основу української мистецької та літературної ідентичності. Обидві будівлі були зруйновані внаслідок вибухової дії зброї та пожеж, що виникли після цього.

Іванківський історико-краєзнавчий музей

Внаслідок пожеж, що виникли через обстріли російськими військами міста Іванків на північ від Києва на другий і третій день повномасштабного вторгнення Росії, згорів і був зруйнований місцевий історико-художній музей. В Іванківському краєзнавчому музеї зберігалися твори мистецтва та артефакти місцевої та національної спадщини.[58] Зокрема, там були роботи відомої української народної художниці ХХ століття Марії Примаченко, яка мешкала в Іванкові. Знищення музею та частини його колекцій свідчить про вразливість рухомої культурної спадщини до застосування вибухової зброї у населених районах.

Українська неурядова організація Truth Hounds, що займається документуванням воєнних злочинів та інших порушень законів війни під час збройного конфлікту, взяла інтерв'ю у Наталі Леонідівни Харитонової, заступниці директора Центру дитячої та юнацької творчості в Іванкові та дружини охоронця музею Анатолія Харитонова. Вона розповіла, що місто почали обстрілювати 25 лютого 2022 року. До приходу російських військ співробітники музею вже сховали роботи Марії Примаченко у кадуб у приміщенні музею.[59] 

Коли перший обстріл вщух, пані Харитонова побачила, що в дах музею влучив снаряд. На той момент музей залишився майже цілим, хоча дах був частково пошкоджений. Проте пізніше були ще обстріли, і почалася пожежа. Через сильний вітер полум'я швидко розгорілося.[60] Всупереч інформації, яка з’явилася спочатку, всі 14 робіт Примаченко збереглися завдяки рятувальним заходам під керівництвом Анатолія Харитонова.[61] Наталя Харитонова заходила до музею після обстрілу. Вона розповіла, що у вогні згоріли експонати з історії району, «дореволюційні матеріали, різні грамоти, рушники Ганни Верес (відомої народної ткалі), картини Савченка, Ігнатюка, Скопича, твори XIX століття».[62] Пожежа була такою страшною, що потріскалися середньовічні кам'яні сокири.[63] Згодом юридичний директор Truth Hounds Дмитро Коваль, фахівець із законодавства у сфері культурної спадщини, відвідав місце події та повідомив, що в музеї немає ані даху, ані внутрішніх стін. Він повідомив Human Rights Watch та IHRC, що «будівля повністю зруйнована» і що від неї «залишився лише каркас».[64] 

Іванківський історико-краєзнавчий музей відкрили у 1981 році, він розміщений у колишньому панському маєтку. У першу чергу музей був відомий завдяки колекції картин Примаченко. Марія Примаченко (1909-1997) народилася у селянській родині та пережила Голодомор — голод, влаштований генеральним секретарем СРСР Йосипом Сталіним у Радянській Україні. Вона працювала у стилі наївного мистецтва та стала однією з найулюбленіших художниць в Україні.[65]

Пан Коваль каже, що хоча не всі українці знають про Іванківський музей, картини Примаченко «є свідченням української самобутності». Як він пояснив, «Її стиль дійсно дуже відрізнявся від інших художників в СРСР чи в Європі... Її картини дуже важливі для відновлення української ідентичності».[66] Володимир Єрмоленко з Українського ПЕН назвав Примаченко «справді легендарною особистістю». Він пояснив її значущість і популярність незалежністю від академічних кіл і використанням традиційних і природних образів.[67] ЮНЕСКО оголосило 2009 рік «роком Марії Примаченко», а її роботи були на поштових марках країни у 1970-х роках.[68] Художниця також отримала міжнародне визнання як за життя, так і після смерті.[69] 

Про значення Примаченко для мешканців Іванкова свідчать їхні дії до і під час обстрілу. Ще до приходу російських військ було вжито заходів для того, щоб вберегти її картини. До того ж місцеві жителі ризикували власним життям, щоб врятувати її картини від вогню під час пожежі. Анатолій Харитонов разом з іншими чоловіками виламали решітки на вікнах, розбили скло та залізли всередину, звідки передавали картини ще десятьом людям. Так вдалося врятувати картини Примаченко та інші експонати.[70] У відповідь на запитання про загрозу для картин і руйнування музею, в якому вони зберігалися, антрополог Українського наукового інституту Гарвардського університету Емілі Ченнел-Джастіс зазначила: «Будь-хто скаже, що таке знищення є неприпустимим. Це спадщина України».[71] 

Національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди

Війна тривала, атаки на місцеві музеї не припинялися. 6 травня 2022 року о 23:30 російський снаряд влучив у дах Національного літературно-меморіального музею Григорія Сковороди у Сковородинівці на Харківщині, внаслідок чого виникла пожежа.[72] Вогонь, який не вдавалося загасити до 8 ранку наступного дня, завдав музею великої шкоди. Музей мав велике значення, оскільки цей будинок був останньою домівкою Григорія Сковороди — видатного українського філософа, богослова, поета та вченого XVIII століття, а також тому, що тут зберігалися присвячені йому експонати. Цей обстріл є прикладом наслідків застосування вибухової зброї для історичних будівель та архівів, які містять інформацію, що має вирішальне значення для збереження інтелектуальної ідентичності.

Ганна Петрівна Ярмиш в інтерв'ю Truth Hounds розповіла про масштаби цієї атаки.[73] Протягом 17 років вона час від часу працювала науковою співробітницею в музеї. У ніч обстрілу вона прокинулася від криків свого чоловіка, який почув вибух з їхнього будинку, розташованого за 15 хвилин пішки від музею. Щойно закінчилася комендантська година, близько 6 ранку, вона пішла до музею і побачила, що дах повністю обвалився, штори висіли на деревах, скрізь були розбите скло та уламки дошок. Музей досі горів, тому її не пустили всередину. Постраждали також два автомобілі, що належали музею. Крім того, щонайменше один з охоронців отримав серйозні поранення — внаслідок обстрілу у нього були перелами обох ніг.[74]

Внаслідок обстрілу вибуховою зброєю й пожежі було серйозно пошкоджено виставкові зали та меморіальну кімнату Григорія Сковороди (1722-1794) у головному будинку XVIII століття. Хоча багато колекцій співробітники музею прибрали заздалегідь, оскільки розуміли. що через конфлікт їм загрожує небезпека, внаслідок інциденту було знищено майже всі меблі та внутрішнє оздоблення, а також приміщення музею, в якому врятовані експонати можна було б розмістити та експонувати у майбутньому.[75] Як повідомив архітектор і реставратор Віктор Дворніков, який відвідав місце події після удару, внаслідок вибуху та пожежі було знищено ще дві будівлі на території: дерев'яний сарай і розташований поруч гостьовий будинок, де, як вважають, Сковорода провів свої останні роки життя.[76] Обвуглена скульптура Сковороди, що залишилася неушкодженою, стала символом непокори перед обличчям того, що багато українців вважають війною проти української культурної ідентичності.[77]

Сковорода народився в козацькій родині. У своїх роботах він досліджував питання самопізнання, самобутності, щастя та сенсу буття.[78] За допомогою байки та алегорії він розкривав поняття прав та рівності. Його простий спосіб життя надихав багатьох.[79] Доцент кафедри будівництва та архітектури Харківського національного університету будівництва та архітектури Володимир Лопатько в інтерв'ю Американському та Українському ПЕН розповів, що Сковорода «мав містичну та релігійну віру в рівність людей... і його теза про те, що всі нерівні мають бути рівними, стала основою його релігійної та містичної концепції людства».[80]

У цьому випадку вибухова зброя зруйнувала те, що Дворніков назвав «значущим історичним об'єктом».[81] Об'єкт спадщини був місцем, куди люди могли прийти, щоб дізнатися про людину, яка відіграла вирішальну роль у розвитку релігії та філософії в Україні, та вшанувати її пам'ять. Професор кафедри українознавства Богдан Певний заявив Human Rights Watch і IHRC, що руйнування музею Сковороди «завдає удару по інтелектуальному ядру української ідентичності».[82] Богдан Певний назвав його «провідним українським філософом кінця XVIII століття» та «видатним діячем національного масштабу на кшталт Джорджа Вашингтона чи Авраама Лінкольна» для американців. Володимир Єрмоленко з Українського ПЕН вважає Сковороду «одним зі стовпів української культури», який наголошував на «важливості гармонії, урівноваженості та просвіти».[83] Філософія та спосіб життя Сковороди справили величезний вплив на українську культуру. Кілька українських університетів тепер мають його ім'я, саме його зображено на банкноті номіналом 500 гривень.[84]

Майже через два роки після обстрілу досі триває збір коштів на реставрацію музею. Розпочата восени 2023 року колективом музею кампанія зі збору коштів має на меті запобігти ще більшому руйнуванню музею взимку.[85] Музей має велике значення для місцевого населення, про що свідчить прагнення його відбудувати.

Культурна спадщина міст

Росії, великі міста України зазнали атак на свою культурну спадщину. Удари вибуховою зброєю по міських центрах спричинили серйозні руйнування архітектурно значущих та культурних будівель, зокрема у Харкові та Маріуполі. Обстріли в Маріуполі не лише знищили відомий драматичний театр, але й призвели до загибелі щонайменше 15 людей з кількох сотень мирних мешканців, які шукали в ньому притулок.[86] Наведені приклади свідчать про те, що коли вибухову зброю застосовують у містах, вона з більшою ймовірністю може пошкодити або знищити низку об'єктів культурної спадщини, позбавити цивільних людей соціального простору та поставити під загрозу життя мирних мешканців, які знаходяться поблизу.

Майдан Свободи у Харкові та прилегла територія

Від початку війни місто Харків неодноразово обстрілювали з вибухової зброї.[87] Вона пошкодила багато об'єктів культурної спадщини, зокрема на Майдані Свободи та поруч з ним. Харків — друге за розміром місто України. Саме досвід його існування під час війни став уособленням наслідків застосування вибухової зброї для культурної спадщини міст.

Розташована на Майдані Свободи офісна будівля під назвою «Держпром», або «Державна промислова будівля», внесена до Попереднього списку об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО,[88] зазнала «незначних пошкоджень»[89] внаслідок перших обстрілів, а 2 січня 2024 року вибуховою хвилею було вибите прозоре та вітражне скло на її північно-західному фасаді.[90] Архітектор Віктор Дворніков після останнього обстрілу в інтерв'ю українському інформаційному ресурсу «Суспільне Харків» зазначив, що «Обсяг, який там є, то це дуже масштабні роботи. Сьогоднішні пошкодження впливають на стан будівлі, бо порушення температурного режиму може призвести до пошкодження внутрішнього оздоблення, а це досить серйозна проблема. Всередині Держпрому велика кількість дерев'яних конструкцій, яким це буде дуже шкідливо».[91] Побудований у стилі конструктивізму у 1928 році хмарочос «Держпром» є синтезом стилів авангард та ар-деко. За радянських часів він здобув міжнародне визнання та надихнув на розвиток модернізму в усьому світі.[92]

Держпром є частиною більшого за розміром культурно значущого комплексу, який Дворніков назвав пам'яткою конструктивізму та «цілісним об'єктом культурної спадщини». Внаслідок удару другого січня було серйозно пошкоджено житловий будинок, що знаходиться у тому ж районі, одразу за Дзержпромом. Дворніков оцінив масштаби пошкоджень та повідомив про великі тріщини на чотирьох поверхах будівлі, через які довелося евакуювати всіх мешканців.[93] 

Вибухова зброя також пошкодила кілька архітектурних та історичних пам'яток поблизу Майдану Свободи у березні 2022 року та на більш пізніх етапах конфлікту. Дворніков оглянув будівлю пізніше того ж року та вважає, що внаслідок ураження вибуховою зброєю 2 березня 2022 року Палац праці зазнав «найсерйозніших пошкоджень» серед усіх об'єктів такого рівня у цьому районі. «Я не бачив жодної будівлі з такими руйнуваннями... Скрізь усе було пошкоджено», — каже він. Обвалилися плити покрівлі, стіни п'яти поверхів були зруйновані, обсипався внутрішній тинк на стінах і стелях. Деякі зовнішні стіни вціліли, оскільки були зроблені з міцнішої цегляної кладки, але внутрішня дерев'яна конструкція не витримала детонації вибухової зброї.[94] У проєкті збудованого на початку XX століття багатоповерхового Палацу праці поєдналися стилі модерн та неокласицизм. Будівля є «пам'яткою архітектури та містобудування місцевого значення».[95]

Через п'ять днів після обстрілу Палацу праці внаслідок вибуху випущених росіянами снарядів були вибиті вікна та пошкоджені дах і стіни відомого будинку «Слово», де у 1920-х роках мешкали радянські письменники, поети та художники.[96] Побудована у стилі конструктивізму будівля має символічну форму літери «С». Будинок зазнав менше пошкоджень, ніж Палац праці. Але Оленка Певний каже, що він мав «величезне інтелектуальне значення для української культури» з огляду на людей, які жили та творили в його стінах.[97]

Вибухова зброя також завдала шкоди музеям і бібліотекам Харкова. Наприклад, 2 березня 2022 року внаслідок обстрілів із застосуванням вибухової зброї поблизу Харківського художнього музею у будівлі були розбиті вікна та пошкоджено фасад, через це під загрозою опинилися більшість із 25 тисяч картин.[98] Завідувачка відділу іноземного мистецтва музею Марина Філатова зазначила: «Працівники, які залишилися у місті, намагаються все зняти, сховати, максимально зберегти... Через вибиті вікна зберігати правильну температуру та вологість у приміщенні — неможливо».[99] Колекція Харківського художнього музею — «одне з найстаріших і найцінніших за складом мистецьких зібрань в Україні».[100] 13 березня 2022 року було пошкоджено вікна та фасади головного корпусу Харківської державної наукової бібліотеки ім. В.Г. Короленка, другої за величиною бібліотеки в Україні, а також рояль, на якому грав композитор Сергій Рахманінов, що знаходився в приміщенні бібліотеки.[101] Також було пошкоджено систему клімат-контролю, що поставило під загрозу збереження книжкових фондів. За попередньою оцінкою директорки Наталії Петренко, на відновлення будівлі знадобиться близько мільйона гривень (26000 доларів США).[102] 

Також постраждали й заклади освіти. У березні 2022 року внаслідок російських обстрілів зазнали пошкоджень багато будівель Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна.[103] На сайті університету зазначено, що історія університету є «невіддільною частиною інтелектуальної, культурної та духовної історії України».[104]

Дмитро Коваль з Truth Hounds, який бував у Харкові до початку збройного конфлікту та знову відвідав місто після атак у середині 2023 року, назвав руйнування на Майдані Свободи та навколо нього «нищівними». «До війни це була справді мальовнича частина міста, — каже він, — Зараз там повно пошкоджених будівель, і всі установи, які раніше там працювали, закриті.... Це змінює краєвид».[105]  У відповідь на запитання, чи були вжиті заходи для відбудови, пан Коваль пояснив, що місцеві жителі закрили вікна дошками, щоб запобігти «подальшому руйнуванню від дощу, вітру та атмосферних явищ», але «вони занадто сильно пошкоджені, щоб їх можна було відновити або реконструювати».[106] Крім того, виникають побоювання з приводу міцності решти споруд та близькості до лінії фронту.

Але проблема не тільки у зруйнованих будівлях на Майдані Свободи. Через застосування вибухової зброї майдан вже не може бути осередком соціального життя. Пан Коваль каже, що до війни ця площа в самому серці Харкова була «місцем, яке об'єднувало місто». Він додав: «Люди люблять гуляти на майдані. Тут були кафе та музеї. Це було красиве місто.[107] Але зараз тут вже не можуть збиратися люди». Архітектор і харків'янин Віктор Дворніков поділяє цю думку. За його словами, внаслідок обстрілів району навколо Держпрому, розташованого на Майдані Свободи, було пошкоджено «не лише пам'ятку архітектури, але й місце, яке було дуже жвавим і соціально важливим для мешканців міста».[108] Втрату культурної спадщини через вибухонебезпечну зброю слід розглядати, принаймні частково, з погляду на її вплив на те, «як люди сприймають культуру».[109]

Реакція харків'ян відображає важливість культурної спадщини міста для місцевого населення. Колишня мешканка Харкова Каріна Нгуєн розповіла Human Rights Watch і IHRC, що вона виросла з почуттям величезної гордості за архітектуру міста і регулярно відвідувала театри та балет на Майдані Свободи. Коли почалася війна, вона жила в США та була студенткою-дослідницею в Центрі прав людини при Каліфорнійському університеті у Берклі. Використовуючи дані з відкритих джерел, Нгуєн систематично фіксувала пошкодження об'єктів культурної спадщини в Україні, зокрема в Харкові, та оприлюднила результати свого дослідження у Bloomberg. [110] Привертаючи увагу до поважного ставлення громади до культурної спадщини Харкова, вона зазначила, що деякі місцеві жителі «докладають чимало зусиль для збереження пам'яток». «Наприклад, вони обкладали скульптури мішками з піском... Заради захисту культури вони ризикують власним життям».[111] Коли її запитали, що вона відчуває через втрату культурної спадщини рідного міста, Нгуєн висловила глибокий жаль з приводу руйнувань у Харкові та занепокоєння тим, що важливі об'єкти «не будуть відновлені у тому вигляді, якими вони були раніше».[112] На думку  Нгуєн, руйнування на Майдані Свободи та навколо нього можуть затьмарити в очах світової спільноти культурну самобутність Харкова та людей, які там живуть: «Я не хочу, щоб моє місто залишилося в історії як місто руїн. Я хочу, щоб його пам'ятали завдяки культурним цінностям та самобутності».[113]

Харківський архітектор і реставратор Віктор Дворніков назвав своє ставлення до знищення культурної спадщини у його місті складним. Він пояснив, що бачив стільки руйнувань у своєму місті, що «коли дивишся на руїни з професійної точки зору, до них можна звикнути». Але він переживає втрату як звичайна людина. «Особливо боляче, коли руйнують околиці [історичних будівель]. Заходиш всередину, бачиш старі меблі або старі сходи та розумієш, що їх, швидше за все, не вдасться зберегти, тому що вони не підлягають реконструкції», — сказав він. «Через це ми втрачаємо історичний дух та історичне середовище. Відновити їх майже неможливо».[114]

Донецький академічний обласний драматичний театр у Маріуполі

У березні 2022 року російський авіаудар майже повністю зруйнував Донецький академічний обласний драматичний театр у Маріуполі — ключову культурну візитівку цього портового міста.[115] У момент атаки в театрі переховувалися сотні людей. За документами Human Rights Watch, внаслідок удару загинуло щонайменше 15 осіб.[116] Руйнування драматичного театру наочно ілюструє серйозні ризики, які надзвичайно підвищуються при застосуванні вибухової зброї у населених районах, для цивільних осіб, що переховуються у спорудах культурної спадщини або поруч із ними. Також цей випадок є прикладом втрати значущого об'єкта культурної спадщини.

Російська армія та підтримувані Росією формування завдавали ударів по українськім військовим захисникам Маріуполя з першого дня повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Як повідомили Human Rights Watch, SITU Research та Truth Hounds у своєму масштабному звіті та мультимедійному матеріалі, російські війська взяли місто в облогу, та вісім тижнів сотні тисяч його мешканців перебували під загрозою смерті. За цей час та протягом наступних місяців тисячі мирних жителів Маріуполя загинули внаслідок авіаударів і російської облоги міста.[117] Під час наступу російські збройні сили обстрілювали більшу частину Маріуполя із застосуванням вибухової зброї з великою зоною ураження, зокрема важкої артилерії, мінометних мін, багатоствольних реактивних систем залпового вогню, ракет та авіабомб. Вони завдавали ударів по лікарнях, школах, інших об'єктах критичної інфраструктури, культурних центрах і тисячах багатоповерхових житлових будинків на десятки тисяч квартир.[118]

Через кілька днів після початку російської облоги Маріуполя актори, художники та адміністративний персонал драматичного театру знайшли там притулок.[119] У театрі був великий підвал та товсті стіни, тому незабаром влада міста відкрила доступ до будівлі. яка перетворилася на бомбосховище, де переховувалися сотні маріупольців. За деякими даними, в перший день туди прийшли 600 людей, і їх ставало дедалі більше.[120] Працівники театру, які добре його знали, зустрічали та розміщали новоприбулих.[121] Біля рояля в нижній залі «щодня збиралися багато людей», які прагнули затишку, нових зустрічей і безпеки в театрі, що перетворився на укриття.[122] З великої зали над входом зробили дитячий садок.[123] Деякі з мешканців, які переховувалися в приміщенні театру або в інших будівлях поблизу, регулярно приходили на вуличну кухню театру, щоб приготувати їжу та набрати води.[124]

Станом на 10 березня в театрі знайшли притулок до 1500 людей.[125] Вони написали російською мовою слово «дети» («діти») великими літерами на землі на площі перед театром і в парку за ним, щоб попередити російських військових, що тут знаходяться мирні люди, та серед них є діти. Ці слова чітко видно на супутникових знімках від 14 березня.[126]

Вранці 16 березня внаслідок російського авіаудару театр був майже вщент зруйнований. Як розповів чоловік, який жив приблизно за 300 метрів від театру, він бачив, як до центру міста наближався літак. Він знизився і скинув дві бомби. Чоловік почув гучний вибух, а невдовзі після цього сусід сказав йому, що було влучання у театр. Скоріше за все, дві 500-кілограмові бомби на дах театру скинув російський літак. Вони провалилися всередину будівлі та розірвалися на рівні сцени у головній залі, можливо, за допомогою підривників сповільненої дії. Human Rights Watch, Truth Hounds та Amnesty International документально підтвердили, що внаслідок обстрілу загинуло щонайменше 15 людей. New York Times повідомила, що загинуло від 60 до 200 громадян.[127] Оскільки багато людей встигли залишити театр та виїхати з гуманітарним конвоєм з 14 березня до ранку 16 березня, можливо, кілька сотень людей, які досі перебували там на момент удару, мали змогу перейти у більш безпечні на їхній погляд приміщення театру.[128] Результати дослідження Human Rights Watch свідчать про те, що здійснений Росією удар по театру був незаконним, а ті, хто віддав наказ і виконав його, мають бути притягнуті до відповідальності за воєнний злочин.[129]

До нападу драматичний театр був найвідомішою будівлею Маріуполя.[130] Люди з усієї України та з-за кордону приїздили подивитися вистави у театрі, розташованому в самому центрі міста.[131] Вишукано оформлену будівлю драматичного театру з яскраво-червоним дахом було збудовано наприкінці 1950-х років, і вона була культурним осередком міста.[132] Аркований вхід до театру прикрашали фігури із каменю -- це були чоловіки та жінки з музичними інструментами, пшеницею та робочим інструментом, які відтворювали культурну специфіку регіону.[133] Колись він називався Російським драматичним театром, але місцева влада прибрала слово «російський» з назви у 2015 році після вторгнення Росії в Крим і деякі регіони Донецької та Луганської областей. У липні 2021 року був виданий наказ проводити всі вистави українською мовою.[134] Це був єдиний професійний театр у місті. [135]

Знищення драматичного театру є одним з багатьох прикладів руйнувань у Маріуполі. Внаслідок обстрілів у місті було пошкоджено або зруйновано низку об'єктів культурної спадщини, зокрема музеїв, пам'ятників, історичних будівель, багато церков і місцевих культурних центрів, які часто називають «будинками культури».[136] Багато хто з колишніх маріупольців навряд чи впізнає його сьогодні.[137] Пошкоджені багатоповерхівки разом з величезною кількістю особистих речей їхніх мешканців були знесені, а російська окупаційна влада розпочала будувати замість них нові багатоповерхові житлові будинки в рамках плану Росії з реконструкції міста.[138] З початку окупації у квітні 2022 року російські військові знесли або віддали під забудову більшу частину залишків драматичного театру.[139] Архітектор і реставратор Віктор Дворніков зазначив, що втрата Маріуполя — це втрата історії для місцевої громади: «Люди можуть повернутися, але вони не можуть ототожнити себе з цим місцем. Це величезна проблема».[140] Як розповіла Human Rights Watch колишня маріуполька, яка разом з матір'ю залишила місто після того, як їхнє помешкання було зруйноване під час облоги російськими військами: «Ми виїжджали з міста та бачили, яке воно спалене та почорніле. Ми плакали. Наше місто зникло».[141]

Культові споруди

Спасо-Преображенський собор в Одесі

Внаслідок російського обстрілу із застосуванням вибухової зброї 23 липня 2023 року[142] зазнав серйозних пошкоджень Спасо-Преображенський кафедральний собор в Одесі (також відомий як Спасо-Преображенський собор).[143] Хоча нинішній собор є відбудованою версією оригінальної споруди XIX століття, він є місцем духовного та історичного значення для українського народу та одеситів. Атака та її наслідки наочно демонструють результати застосування вибухової зброї до культової споруди, як для самого храму, так і для громади.

Засіб ураження вибухової дії влучив у дах собору та залишив зівущу діру в одному з кутів будівлі. Як розповів настоятель собору Мирослав Вдодович в інтерв'ю Guardian, «це було пряме попадання безпосередньо у вівтар».[144] Вибуховою хвилею також зірвало інші елементи даху, внаслідок чого оголилися опорні балки, а уламки конструкції посипалися всередину.[145] Спалахнула пожежа, яка завдала ще більшої шкоди: під загрозою опинилися настінні розписи, ікони та інші предмети інтер'єру. [146] Парафіяни допомагали прибирати, одягали каски та виносили уламки собору та осколки боєприпасів.[147]

У порівнянні з деякими старовинними церквами та монастирями України, Спасо-Преображенський собор в Одесі є відносно новим, але його історія надала йому національного значення. Перший собор був побудований на цьому місці у 1808 році та збільшувався у розмірах разом зі зростанням міста.[148] Собор почав відігравати важливу роль у житті Одеси. Наприклад, тут знаходили притулок мешканці, коли британці бомбардували Одесу під час Кримської війни 1854 року, а також протягом багатьох років зберігалися найцінніші ікони. Попри це, у 1936 році радянська влада зруйнувала собор з метою ліквідації релігійного культу в країні, а на його місці встановили пам'ятник Сталіну. Після здобуття Україною незалежності в 1991 році та розпаду Радянського Союзу, громада зібрала кошти на новий собор, який був освячений у 2010 році.[149]

За своїм архітектурним стилем Спасо-Преображенський собор є символічним для українських мистецьких традицій. У відповідь на запитання, чому саме українська культурна спадщина є особливою, професорка Еліс Салліван, яка досліджує взаємозв'язок латинської, грецької та слов'янської традицій, зазначила, що Україна знаходиться на «перехресті». Вона додала: «Тут набагато більше культурного розмаїття, ніж у більшості країн Східної Європи».[150] Собор є яскравим прикладом такого поєднання. Класичні, візантійські, давньоруські та барокові архітектурні традиції виявляються в декорі собору. Як пише один із дослідників, іконостас (стіна з іконами) «поєднує в собі традиції християнського мистецтва різних часів», зокрема західноєвропейський та візантійський стилі.[151]

Хоча дехто вважає, що остання споруда собору є надто новою, щоб її можна було вважати «культурною спадщиною», проте ми вже обговорювали у першому розділі, що цей термін не має часової складової. Багато хто наголошує на важливості собору як культурної пам'ятки для міста та країни. У розмові з Human Rights Watch та IHRC пані Салліван зазначила, що факт відбудови ще більше підкреслює його важливість для одеситів.[152] «Для мене як історика відбудова вказує на те, що це була важлива споруда», — сказала вона. За словами ад'юнкт-професорки кафедри українознавства Кембридзького університету Оленки Певний, собор асоціюється у людей з містом та обрієм.[153] Генеральна директорка ЮНЕСКО Одрі Азулай назвала цей удар «ескалацією насильства проти культурної спадщини України».[154] Засудивши цей обстріл, президент України Володимир Зеленський зробив більш масштабну заяву про важливість культури, стверджуючи, що «їхня мішень — це людяність та основи всієї нашої європейської культури».[155]

Реакція суспільства на застосування Росією вибухової зброї є ще одним доказом її впливу на цивільне населення. Емілі Ченнел-Джастіс з Українського наукового інституту Гарвардського університету розповіла, як місцеві жителі допомагали священникам прибирати завали біля Спасо-Преображенського собору. «Безумовно, йдеться про дії звичайних людей, які намагалися стати на захист та зробити щось разом у відповідь», — сказала вона.[156] Пані Певний зазначила, що місцеві жителі разом розбирали завали, і це стало першим кроком до відбудови: «Люди з усієї Одеси прийшли, щоб спробувати врятувати споруду, тому що місто асоціюється у них з цією церквою». Бажання захистити культурну спадщину «об'єднало зовсім різних людей заради їхнього міста та самобутності їхньої Одеси».[157] 
 

III. Шкода культурній спадщині та мирним жителям:

прямі та непрямі наслідки

Вибухова зброя завдає передбачуваної шкоди у населених районах. Гуманітарні наслідки атак на культурну спадщину, включно з описаними вище в Україні, але не обмежуючись ними, підпадають під дію положень Декларації. Застосування вибухової зброї має «катастрофічні наслідки» для цивільних об'єктів (в цьому випадку культурної спадщини) та цивільного населення.[158] Ці наслідки можна поділити на прямі та непрямі, або ревербераційні.[159] Внаслідок застосування вибухової зброї у населених районах може бути завдано прямої шкоди всьому об'єкту культурної спадщини або його частині в момент обстрілу, а будівля та все, що знаходиться всередині, опиняться під загрозою непрямих ушкоджень у майбутньому. Зброя може вбити або поранити мирних людей, які живуть в об'єкті культурної спадщини, мають там укриття, працюють там або відвідують його. Втрата культурної спадщини через застосування вибухової зброї відбивається на глобальному та місцевому рівнях, завдаючи психосоціальної, економічної та іншої шкоди цивільному населенню.

У цьому розділі розглянуто ці гуманітарні наслідки та наведено приклади кожного з них під час різних збройних конфліктів у різних частинах світу. У першу чергу мова піде про випадки, які Human Rights Watch задокументувала раніше, а також про проведені нещодавно Human Rights Watch та IHRC дослідження культурної спадщини в Ємені. У ньому також будуть наведені інші відповідні приклади. Щодо концепції передбачуваної шкоди, у цьому розділі буде детально розглянуто, чому, як зазначено в Декларації, такі «пошкодження та руйнування... об'єктів культурної спадщини ще більше посилюють страждання цивільного населення».[160]

Шкода культурній спадщині

Застосування вибухової зброї у населених районах прямо та опосередковано завдає шкоди культурній спадщині як під час атаки, так і після неї.

Прямі наслідки застосування вибухової зброї для культурної спадщини

Вибухова хвиля, осколки та пожежі, що виникають внаслідок застосування вибухової зброї, завдають прямої шкоди всім об'єктам культурної спадщини в момент удару. Вибухова хвиля від детонації на об'єктах культурної спадщини або поблизу них може погнути та зламати структурні елементи будівлі, навіть бетонні та сталеві, внаслідок чого може обвалитися вся споруда або її частина.[161] У грудні 2023 року ізраїльські збройні сили застосували вибухову зброю та «практично зруйнували» побудовану у VII столітті найстарішу у Газі Велику мечеть Омара, яку з тих часів перебудовували багато разів. На фотографіях можна побачити завалене уламками та оточене руїнами стін подвір'я мечеті.[162] Вибухова зброя завдає особливо серйозної шкоди об’єктам культурної спадщини, оскільки часто вони побудовані у давнину або з більш вразливих матеріалів, зокрема з неармованої кладки, глини, каменю чи деревини.[163] Як повідомив один з експертів, через те, що побудовані до XI століття споруди Старого міста Сани в Ємені «зроблені з глини, внаслідок бомбардувань вони зазнали дуже серйозних ушкоджень».[164] Крім того, заздалегідь захистити спадщину може бути дуже складно, дорого або взагалі неможливо. Навіть арматурні каркаси можуть не витримати удару вибухової зброї, під час війни набагато складніше тимчасово

перемістити кудись рухомі культурні цінності, а заходи із захисту культурної спадщини іноді можуть завдати їй шкоди.[165] 

Уламки вибухової зброї та уламки, що розлітаються внаслідок її детонації, також завдають прямої шкоди культурній спадщині.[166] Вони можуть пошкодити фасади будівель і зовнішні декоративні елементи, а також розбити вітражі.[167] Якщо вони попадають у вікна культових споруд, музеїв чи архівів, то можуть пошкодити внутрішні стіни або предмети всередині, зокрема картини, скульптури, гобелени чи книги.[168]  Дослідники Human Rights Watch документально підтвердили, що 8 жовтня 2020 року під час конфлікту у Нагірному Карабасі азербайджанські війська обстріляли собор Казанчецоц, відомий вірменський храм XIX століття у місті Шуша (вірменською — Шуші). Від розриву вибухової зброї в даху собору утворилися дві зівущі діри, а на підлозі — купи уламків. Внутрішні стіни вкрилися осколками від другого боєприпасу, ймовірно з часовим запалом.[169] Осколки від вибухової зброї, яка детонує поза спорудою, можуть поширювати дію зброї за межі безпосереднього радіуса вибуху.

Хоч вибухова зброя і не належить до запалювальних, вона часто призводить до руйнівних пожеж. Пожежа може швидко розповсюджуватися в присутності легкозаймистих матеріалів, таких як дерево, папір або тканина. Особливу загрозу це становить для дерев'яних конструкцій або дерев'яних дахів кам'яних будівель. Збереження документації в архівах і бібліотеках також збільшує їх ризик. Руйнування Іванківського музею та музею Сковороди в Україні, описане у Розділі ІІ, яскраво демонструє недавні наслідки пожеж, спричинених вибуховою зброєю, але ці випадки не є унікальними.

Непрямі наслідки застосування вибухової зброї для культурної спадщини

Загроза фізичного знищення культурної спадщини, спричинена застосуванням вибухової зброї, не обмежується лише моментом її застосування. Через пошкодження опорних конструкцій після першого удару можуть постраждати стіни або фундамент, що може згодом призвести до повного руйнування будівлі. Айман Аль-Кінані з єменської правозахисної організації Mwatana for Human Rights висловив стурбованість тим, що старовинна цитадель Аль-Кагера у Таїзі зазнала настільки серйозних пошкоджень внаслідок бомбардувань у 2016 році силами коаліції на чолі з Саудівською Аравією та Об'єднаними Арабськими Еміратами (ОАЕ), що у майбутньому може розвалитися. Під загрозою руйнування не лише культурна пам'ятка, але й житлові будинки поруч. «Якщо щось трапиться, зведена на високій горі біля Таїза фортеця може завалитися просто на місто», — сказав він.[170] За даними звіту Mwatana, фортеця «є одним з найважливіших для мешканців Таїз осередком, особливо після того, як у ній було засновано парк, який вважають вишуканим шедевром мистецтва».[171]

Через проломи у даху чи стінах або відсутність вікон об'єкти культурної спадщини стають вразливими до негоди. Це призведе до швидкого псування будівлі, експонатів та внутрішнього оздоблення. Про пошкодження від пожежі зокрема пише Північно-східний центр збереження документів: «Споруди є «оболонкою», яка захищає колекції, процеси та мешканців від атмосферних явищ, забруднення, вандалізму та багатьох інших зовнішніх факторів. Вогонь може знищити стіни, стелі, підлогу, покрівлю та опорні конструкції, тоді все, що всередині, залишається незахищеним від стихії».[172]

Хоча загальновідомо, що пошкодження цивільної інфраструктури через застосування вибухової зброї у населених районах порушує надання медичних, освітніх та інших послуг, це також негативно впливає на охорону культурної спадщини.[173] Відсутність електроенергії або води може знеструмити системи клімат-контролю чи пожежогасіння, необхідні для збереження крихкої, часто старовинної культурної спадщини, включно з будівлями, творами мистецтва, артефактами та архівами, а також перешкоджає продовженню довоєнних зусиль зі збереження[174] Необхідні для захисту від пограбування системи безпеки можуть бути вимкнені.[175] Внаслідок пошкодження інтернет-інфраструктури можуть бути втрачені цифрові бази даних культурної спадщини, наприклад, колекції відсканованих рукописів, що не мають резервних копій.[176] Таким чином, вибухова зброя може знищити як оригінальні, так і цифрові версії рукописів, творів мистецтва, будівель чи пам’ятників, ускладнюючи відновлення втраченого. 

Пошкодження розташованої поруч цивільної інфраструктури також може опосередковано вплинути на культурну спадщину через викиди шкідливих речовин. У статті про захист культурної спадщини в умовах збройного конфлікту полковник армії США Ендрю Скотт Джессі розглянув загрози, пов'язані із застосуванням вибухової зброї у населених районах. Він пояснив, що під час вторгнення американської армії до Іраку у 2003 році, ракети, які «влучали точно в ціль», пошкоджували водопровідні труби, внаслідок чого були «затоплені сусідні будівлі, де зберігалися об'єкти культурної спадщини».[177] 

Такі непрямі наслідки для культурної спадщини ускладнюються тим, що використання вибухової зброї у населених районах перешкоджає спробам вжити заходів з відновлення під час збройного конфлікту. Постійні обстріли ускладнюють або позбавляють сенсу укріплення чи відновлення пошкоджених споруд. У багатьох випадках такі заходи є небезпечними для життя. Людей може розчавити уламками будівлі, або ж вони можуть потрапити під вогонь. Крім того, тривале використання вибухової зброї або пошкодження доріг внаслідок попередніх бойових дій може завадити постачанню будівельних матеріалів та ускладнити процес переміщення рухомої спадщини в безпечніші місця. Директорка обласної бібліотеки в місті Херсон в Україні Ольга Крижанівська розмірковує про труднощі захисту бібліотечних фондів від негоди після обстрілу вибуховою зброєю в листопаді 2023 року, невдовзі після ремонту вітражів, пошкоджених після попереднього удару. Вона сказала: «З одного боку,...немає сенсу ремонтувати, тому що обстріли відбуваються щодня. З іншого боку, треба щось робити з дахом, інакше все промокне. Але ремонт — це ризик для життя робітників, тому ситуація складна».[178]

Шкода мирному населенню

Прямі та непрямі наслідки застосування вибухової зброї у населених районах виходять за межі завданої культурній спадщині шкоди. Мирні жителі гинуть чи отримують поранення під час атак, тоді як місцеві громади зазнають численних психосоціальних та практичних наслідків у післявоєнний період.

Прямі наслідки застосування вибухової зброї для мирних жителів

Коли вибухова зброя пошкоджує або знищує культурну спадщину в населених районах, вона може безпосередньо зашкодити цивільному населенню та цивільним об'єктам. Вибухова зброя загрожує співробітникам, зокрема охоронцям, хранителям, бібліотекарям, художникам та іншим людям, які залишаються на об'єктах, щоб продовжити роботу або безпосередньо для збереження культурної спадщини. Напади також можуть становити загрозу для мирних жителів, які відвідують будівлі або проживають у будинках чи на територіях, що вважаються об'єктами культурної спадщини. Наприклад, за даними Human Rights Watch, внаслідок завданого 18 вересня 2015 року збройними силами Саудівської Аравії та ОАЕ авіаудару по Старому місту Сани загинуло 13 цивільних осіб і 12 отримали поранення. Старе місто не тільки визнано об'єктом Світової спадщини ЮНЕСКО завдяки своїм 6000 історичним будівлям і 100 мечетям, але й було місцем проживання багатьох поколінь.[179] 

Через напади на осередки культури (театри, школи, культові споруди, бібліотеки та музеї) під загрозою опиняються громадяни, які навчають там молодь, долучаються до власної культури, розподіляють предмети першої потреби та допомогу, а також проводять релігійні обряди.[180] Наприклад, 16 березня 2017 року близько 300 людей зібралися на релігійну проповідь і нічну молитву в мечеті Омара Ібн Аль-Хаттаба неподалік від сирійського села Аль-Джина в провінції Алеппо. Американські військові заявили, що це була нарада Аль-Каїди, і завдали авіаударів по об'єкту, внаслідок чого загинуло щонайменше 38 людей та було зруйноване «молитовне приміщення» мечеті, де знаходилися кімнати для проведення релігійних занять та помешкання імама.[181]

В умовах збройного конфлікту мирні жителі часто опиняються поблизу об'єктів культурної спадщини, де вони піддаються ризику через застосування вибухової зброї. Часто люди шукають притулок у місцях, які вони сприймають як безпечні через їхній культурний статус або особливості будівельної структури, але в підсумку опиняються у зоні ризику. У жовтні 2023 року сотні палестинців ховалися в грецькій православній церкві Святого Порфирія XII століття, найстарішій чинній церкві в Газі, коли ізраїльські збройні сили завдали по ній авіаудару, стверджуючи, що атакували бойовиків ХАМАСу.[182] «Ми залишили свої домівки та прийшли до церкви, тому що думали, що тут ми будемо у безпеці», — розповів Amnesty International Рамез ас-Сурі, який втратив трьох своїх дітей внаслідок обстрілу.[183] За даними неурядової організації Airwars, яка досліджує завдану цивільному населенню шкоду в зонах конфліктів, внаслідок удару загинуло від 23 до 27 людей, а також було пошкоджено кілька будівель на території церкви.[184] 

Мирні жителі, які вирушають до об'єктів культурної спадщини під час або одразу після обстрілів, щоб врятувати людей або культурні цінності, як, наприклад, співробітники Іванківського музею, про який йшла мова у Розділі ІІ, так само наражаються на небезпеку. Ті, хто фіксує пошкодження культурної спадщини, також стають жертвами вибухової зброї. У жовтні 2020 року троє журналістів, які приїхали до собору Казанчецоц у Вірменії, щоб розповісти про перший обстріл, були травмовані під час другого удару. Юрій Котенок повідомив Human Rights Watch, що отримав осколкові поранення голови, шиї, живота, рук і лівої ноги, а також пошкодження легенів і струс мозку.[185] Як наголошує Іона Крейг, представниця неурядової організації Yemen Data Project, яка збирає дані про перебіг війни в Ємені, головна проблема під час війни в Ємені — це «подвійні удари», коли рятувальники та інші люди прибувають на місце події, а потім отримують поранення внаслідок наступних обстрілів.[186]

Непрямі наслідки застосування вибухової зброї для мирних жителів

Непрямі наслідки знищення культурної спадщини вибуховою зброєю для цивільного населення часто полягають у втраті історії. Відповідна реакція на завдану культурній спадщині Ємену шкоду під час нещодавнього збройного конфлікту свідчить про те, що втратило людство на міжнародному та національному рівнях. Історія культурної спадщини Ємену налічує десятки тисяч років.[187] ЮНЕСКО включила чотири культурні об'єкти Ємену до списку Світової спадщини, до якого потрапляють об'єкти, що вважаються «надбанням усього людства»: історичний центр міста Сана, старе укріплене місто Шибам, історичне місто Забід та пам'ятки стародавнього Сабейського королівства у Марібі.[188] Як і десятки інших, ці об'єкти постраждали під час нещодавньої війни.[189] У 2015 році тодішня генеральна директорка ЮНЕСКО Ірина Бокова заявила: «Ця спадщина втілює душу єменського народу, вона є символом тисячолітньої історії пізнання і належить усьому людству».[190] Айман Аль-Кінані з Mwatana вважає, що «ці об'єкти є відображенням культурного розмаїття [Ємену] і спільного шляху людства».[191] Представники обох організацій закликали припинити атаки на об'єкти культурної спадщини, оскільки вони мають величезне значення як для народу Ємену, так і для міжнародної спільноти.

Нищення культурної спадщини внаслідок застосування вибухової зброї у населених районах завдає ще більшої психосоціальної шкоди цивільному населенню, оскільки підриває ідентичність місцевих громад.[192] Науковці називають культурну спадщину «скарбницею пам'яті, яка допомагає зберегти почуття колективної ідентичності»[193] і зазначають, що її втрата може «знищити власне розуміння населенням постраждалої громади того, ким вони є і звідки походять».[194]  Як пояснила Human Rights Watch і IHRC археолог і дослідник Ламія Халіді, народ Ємену століттями, а часто і тисячоліттями жив в деяких своїх культурних пам'ятках, таких як старі міста Сана і Шибам. Таким чином, шкода від бомбардувань та обстрілів не обмежується лише історично та архітектурно цінними спорудами. Ламія Халіді зазначила: «Якщо ви знищуєте [спадщину], ви знищуєте щось дуже важливе для громад, для населення, для їхньої ідентичності... [Tе], що сталося, просто жахливо».[195] Цю думку поділяє голова Центру INSAF із захисту свобод та прав меншин Еман Хомаїд. Вона вважає, що стародавні споруди міста «мають дуже важливе значення для мешканців».[196]

Спадщина також може сприяти об'єднанню різноманітних культур, проте ця перевага піддається загрозі через шкоду, завдану вибуховою зброєю. Знайомство з культурами різних народів сприяє кращому розумінню та толерантному ставленню до етнокультурного різноманіття. Разом з тим, культурна спадщина є головним засобом єднання громад, особливо коли вона має значення для кількох народів. Побудований у 1566 році в османську епоху Старий міст протягом багатьох століть поєднував дві різні громади — християн і мусульман — у місті Мостар у Боснії і Герцеговині. На думку членів Експертної комісії, призначеної Генеральним секретарем ООН на прохання Ради Безпеки, міст «уособлював зв'язки, які об'єднували ці народи попри їхні релігійні відмінності та обставини цієї війни».[197]  Коли хорватські танки навмисно зруйнували міст 9 листопада 1993 року, вони фактично та соціально розділили ці громади. Як пише авторка Ядранка Петровіч, «лінія фронту поділила Мостар за етнічною ознакою на мусульманський схід і хорватський захід, перетворивши людей на "нас" і "них" та "націоналізувавши" все, що колись було "спільним" минулим і "спільною" гордістю».[198] В інтерв'ю для цього звіту люди також називали культурну спадщину Ємену засобом об'єднання мультикультурної країни та висловлювали занепокоєння щодо наслідків її втрати.[199]

У деяких випадках непрямі наслідки застосування вибухової зброї, пов'язані з культурною спадщиною, для цивільного населення мають більше практичного, ніж психосоціального характеру. Бомбардування та обстріли культурних об'єктів можуть мати довготривалі економічні наслідки.[200] Культурна спадщина є джерелом отримання засобів до існування для багатьох співробітників, які її доглядають, а туристи приносять громаді дохід від відвідування об'єктів. За даними Всесвітньої туристичної організації ООН, на культурний туризм припадає 40% міжнародного туризму.[201] Наприклад, у місті Таїз у Ємені відкриті у 1382 році мечеть і медресе Аль-Ашрафія, а також нещодавно збудований замок Салах, де зберігалися антикварні речі, ісламські артефакти та вироби традиційних ремесел, до початку конфлікту приваблювали багато іноземних туристів. Місцеві жителі почали займатися різноманітними ремеслами, які давали їм дохід і підвищували рівень життя. Через пошкодження мечеті внаслідок артилерійського обстрілу з боку хуситів і сил, лояльних до колишнього президента Алі Абдулли Салеха у 2015 році, провінція Таїз втратила значні фінансові ресурси, що призвело до значного скорочення доходів працівників туристичної галузі, ремісників і місцевого громадянського суспільства.[202] Така ж ситуація склалася після того, як у жовтні 2015 року коаліція на чолі з Саудівською Аравією та ОАЕ завдала авіаударів, імовірно, по повстанцях Хуті, внаслідок чого було зруйновано замок Салах та розташований у ньому музей. «Замок був важливим туристичним об'єктом. Після його знищення провінція Таїз втратила прибутки, які він раніше приносив», — повідомив організації Mwatana заступник генерального директора провінції з питань туризму.[203]

Окрім економічних труднощів, нищення культурної спадщини внаслідок застосування вибухової зброї у населених районах може призвести до переміщення населення. Іноді мирні жителі тікають, щоб уникнути пов'язаних з конфліктом загроз. В інших випадках внаслідок застосування вибухової зброї проти об'єктів культурної спадщини в населених районах мешканці залишаються без даху над головою. Наприклад, в історичній частині міста Сана культурна спадщина значною мірою знаходиться у житлових районах. Таким чином, внаслідок руйнування частини Старого міста деякі люди були змушені покинути свої домівки.[204] Як написала єменська письменниця Урва Отман, яка сама колись мешкала у Сані:

«Не стало будинків — не стало й людей».[205]

Крім замку Салах, мечетей і медресе в місті Таїз були зруйновані будинки поблизу цих об'єктів, внаслідок чого мешканці були змушені виїхати.[206]

Щойно розглянуті наслідки застосування вибухової зброї для цивільного населення мають власний ревербераційний ефект. Для збереження культурної спадщини потрібні фахівці або місцеві жителі зі спеціальними навичками, але внаслідок бомбардувань і обстрілів багато кваліфікованих спеціалістів гинуть та стають вимушеними переселенцями, або з ними втрачається зв'язок. Будівлі з сирцевої цегли та гіпсу у Старому місті Сани потребують догляду фахівців з унікальними навичками зі збереження пам'яток архітектури. Як зазначила Ламія Халіді, яка має досвід роботи з культурною спадщиною Ємену, ці споруди «були побудовані певним чином, за дуже специфічними архітектурними стандартами, з використанням місцевих матеріалів і місцевих технологій. Ці ноу-хау передаються з покоління в покоління, тому що їх потрібно підтримувати в належному стані».[207]  Навіть у випадку тимчасової втрати таких доглядачів і затримки з обслуговуванням можна завдати об'єкту культурної спадщини непоправної шкоди.

До того ж громада втрачає важливі засоби для відновлення, якщо через застосування вибухової зброї виїжджають або гинуть митці, руйнуються об'єкти культурної спадщини, закриваються культурні центри. В одному з досліджень культуру називають «потужним засобом, що допомагає постраждалим оговтатися від психологічних наслідків» катастроф.[208] Лізль Гернтхольц, співавторка звіту Американського та Українського ПЕН про нищення об'єктів культурної спадщини під час війни Росії проти України, наголосила на важливості надання митцям можливості залишатися в країні або принаймні сприяння їхньому безпечному поверненню після завершення конфлікту. Це може не лише зберегти культуру країни, але й допомогти їй у відновленні та боротьбі за мир. «[Митці] допомагають суспільству консолідуватися та відіграють профілактичну роль у післявоєнний період, — вважає Лізль Гернтхольц. — Варто захищати [культуру] під час війни. Активне сприяння розвитку культури допоможе протистояти конфліктам у майбутньому та не допускати їх виникнення».[209]

IV. Забезпечення виконання положень Декларації

про охорону культурної спадщини

Декларація не лише надає основу для розуміння наслідків застосування вибухової зброї у населених районах на культурну спадщину, але й служить інструментом для її кращого захисту. Враховуючи, що наслідки застосування вибухової зброї на культурну спадщину включені до переліку «катастрофічних впливів на цивільних осіб та цивільні об'єкти», зобов'язання в рамках Декларації мають бути виконані з метою їх подолання. Держави повинні тлумачити та впроваджувати пункти резолютивної частини Декларації для більш ефективного захисту культурної спадщини в рамках головної мети Декларації — забезпечення максимального захисту цивільного населення.[210] Зокрема, держави повинні вживати запобіжних та відновлювальних заходів, брати участь у зборі даних та обміні ними, дотримуватися принципу інклюзивності, а також переглядати положення Декларації та сприяти її впровадженню, враховуючи необхідність охорони культурної спадщини в кожному конкретному випадку.

Запобіжні заходи

Політики та практики (Параграф 3.1)

Держави повинні брати до уваги проблеми культурної спадщини під час ухвалення, вдосконалення та реалізації передбачених у Декларації політик і практик. Параграф 3.1 зобов'язує держави «впроваджувати та за необхідності переглядати, розробляти або вдосконалювати національні політики та практики щодо захисту цивільного населення під час збройного конфлікту із застосуванням вибухової зброї у населених районах».[211] Це положення закликає держави створити національну систему цивільної оборони, яка має враховувати всі загрози цивільному населенню та цивільним об'єктам, про які йдеться у преамбулі Декларації.

У Параграфі 3.1 запропоновано широкий підхід до заходів з впровадження на національному рівні. Він охоплює як політики (зокрема статути та положення, військову доктрину, правила ведення бойових дій, військові настанови тощо), так і практики (заходи для втілення в життя цих письмових стандартів). Якщо відповідні політики та практики існують, держава повинна їх впроваджувати або, за необхідності, удосконалювати. Якщо їх не існує, держава має їх розробити. Попри це, параграф вимагає проявляти пильність: держава повинна за необхідності переглядати та вдосконалювати свої політики та практики, щоб вони відповідали новій інформації або отриманому досвіду. Оскільки політики та практики розробляють на національному рівні, Декларація допускає можливість гнучкого підходу до них у різних країнах.

Дії в межах цього положення у сфері культурної спадщини можуть мати різний формат. Держави можуть включити культурну спадщину у чинні політики та практики цивільної оборони під час збройного конфлікту. Або вони можуть прийняти чи адаптувати політики та практики захисту культурної спадщини, зокрема для подолання наслідків застосування вибухової зброї у населених районах. У будь-якому випадку, держави повинні забезпечити не тільки відповідність їхніх політик і практик чинному міжнародному гуманітарному праву, але й досягнення цілей Декларації щодо зменшення гуманітарних наслідків застосування вибухової зброї у населених районах.

Держави повинні запровадити низку конкретних політик і практик для покращення захисту культурної спадщини. У цьому їм можуть допомогти консультації з експертами з питань культурної спадщини та військової справи. Наприклад, країни можуть запровадити політику схвалення атак із застосуванням вибухової зброї, і вимагати отримання дозволу від військових або цивільних осіб вищого рівня на застосування такої зброї поблизу об'єктів культурної спадщини.[212] Вони також могли б призначати фахівця з охорони пам'яток, який би супроводжував підрозділи на місцях і надавав консультації під час проведення операцій.[213] У 2019 році Смітсонівська ініціатива з порятунку культурної спадщини уклала угоду з армією США про проведення для офіцерів запасу навчання з ідентифікації об'єктів культурної спадщини, щоб допомогти «уникнути супутньої шкоди, завданої цим об'єктам внаслідок воєнних дій».[214] Щоб не провокувати на застосування вибухової зброї, держави не повинні розміщувати своїх військових або арсенали поблизу об'єктів культурної спадщини. За даними організації Mwatana, саме це роблять сторони конфлікту в Ємені.[215]

У деяких збройних конфліктах може бути корисним створення "списку місць, що не підлягають обстрілу", який би включав об'єкти культурної спадщини, а також цілі, розташовані занадто близько до таких об'єктів, що їх слід уникати при використанні вибухової зброї, яка охоплює великі території. Однак деякі опитані фахівці висловили занепокоєння, що під час війни, коли удари навмисно наносять по об'єктах культурної спадщини, такі списки можуть бути проігноровані або навіть наражатимуть ці об'єкти на ще більшу небезпеку.[216] Згадуючи список, який ЮНЕСКО надала коаліції під проводом Саудівської Аравії та ОАЕ під час війни в Ємені, археолог і дослідниця Ламія Халіді сказала: «Під удар потрапили майже всі об'єкти, які були зазначені в ньому з координатами. Усі робили так заради захисту своїх об'єктів, але ось раптом ми маємо приклад протилежної ситуації... Відтоді мені не хочеться нікому надавати координати жодного місця».[217]  

Хоча Параграф 3.1 Декларації стосується держав, інші суб'єкти, незалежно від уряду або за його дорученням, також можуть розробляти політики та практики заради посилення захисту культурної спадщини. Наприклад, Дмитро Коваль з Truth Hounds, який має досвід захисту культурної спадщини, радить музеям створювати інструкції з евакуації рухомих культурних цінностей. В Україні музеї «мають рекомендації щодо пожеж та стихійних лих... і лише декілька пунктів стосуються евакуації культурної спадщини. Це не має сенсу, тому що дії під час стихійних лих і під час війни дуже відрізняються».[218] Президент Українського ПЕН Володимир Єрмоленко зазначив, що музеям потрібні протоколи евакуації та безпечного зберігання експонатів на випадок, коли конфлікт неминучий. Також він закликав музеї та інші установи заздалегідь каталогізувати або оцифровувати свої фонди.[219]

Навчання (Параграф 3.2)

Навчання у галузі культурної спадщини є особливо важливим, оскільки для захисту культурної спадщини необхідно розуміти, що це таке. Зазвичай цього бракує. Параграф 3.2 Декларації зобов'язує держави «забезпечити комплексний вишкіл [своїх] збройних сил щодо застосування норм міжнародного гуманітарного права, а також впроваджувати політики та передові практики, що підлягають застосуванню під час ведення бойових дій».[220] Держави повинні усвідомлювати, що навчання має охоплювати як стандарти захисту, так і сам об'єкт — у цьому випадку, культурну спадщину, що підлягає захисту. 

Положення Декларації про підготовку кадрів стосується як чинного міжнародного гуманітарного права, так і політики, пов'язаної зі збройними конфліктами, зокрема із застосуванням вибухової зброї у населених районах. Обсяги підготовки відповідають цілям Декларації, які полягають не лише в кращому дотриманні норм чинного міжнародного гуманітарного права, а й у посиленні захисту цивільного населення від застосування вибухової зброї у населених районах. За умови належної підготовки з цих питань, військовослужбовці будуть знати про свої обов'язки та зобов'язання та будуть краще підготовлені до їх дотримання під час виконання своєї роботи. В умовах збройного конфлікту добре підготовлені військові з більшою ймовірністю будуть дотримуватися закону та вживати заходів для запобігання шкоди, яку вибухова зброя може завдати мирним жителям та цивільним об'єктам.

Параграф 3.2 закликає до проведення «комплексної» підготовки, тому держави повинні забезпечити, щоб вона охоплювала всі закони, політики та практики, що мають відношення до виконання зобов'язань у рамках Декларації, зокрема й пов'язані з культурною спадщиною. Підготовка має охоплювати чинне міжнародне законодавство із захисту культурної спадщини під час збройних конфліктів, зокрема Гаазьку конвенцію 1954 року, Другий протокол до неї та I та II Додаткові протоколи до Женевських конвенцій 1949 року.[221] Під час навчання слід також ознайомити військовослужбовців з політиками та практиками стосовно культурної спадщини та вибухової зброї, що випливають з Параграфа 3.1 Декларації. Комбінування занять в аудиторії та моделювання допоможе військовим запобігти загрозам культурній спадщині від застосування вибухової зброї під час планування та підготувати підрозділи до ситуацій, коли їм доведеться стикатися з об'єктами культурної спадщини на полі бою.

Військові також повинні вивчати культурну спадщину регіону, де вони проводять свої операції. Коріне Вегенер зі Смітсонівської ініціативи з порятунку культурної спадщини радить перед переміщенням на позиції проводити військовим вишкіл не лише з права та політик, але й з історії мистецтва. Такі інструкції повинні виходити за рамки наявних тренінгів з культурної грамотності, які вони проходять для того, щоб розуміти, як поводитися з місцевим населенням.[222] Краща обізнаність про те, що таке культурна спадщина та чому вона вразлива до застосування вибухової зброї у населених районах, може допомогти запобігти шкоді через необдумані обстріли. Як зазначено у Гаазькій конвенції 1954 року, інформування про важливість культурної спадщини може також виховати «дух пошани». Своєю чергою, завдяки йому військові будуть мати прагнення захищати спадщину як світового, так і місцевого значення.[223] Експерт з питань культурної спадщини Петті Герстенбліт наголошувала на ще одній проблемі, яку може вирішити така підготовка: необхідно зробити так, щоб культурну спадщину вважали важливішою за цивільні об'єкти та забезпечували їй додатковий захист.[224] Фахівці з історії мистецтва, археології, релігії та інших дисциплін, а також члени місцевої громади могли б надати свою експертну допомогу в цих питаннях.

Відмова від застосування або обмеження у застосуванні (Параграф 3.3)

Основне положення Декларації про запобігання шкоді цивільному населенню однаково стосується захисту як культурної спадщини, так і цивільного населення та цивільних об'єктів загалом. Параграф 3.3 зобов'язує держави «[з]абезпечувати затвердження та реалізацію [її] збройними силами низки політик і практик, спрямованих на запобігання шкоди цивільному населенню, зокрема обмежувати застосування вибухової зброї або утримуватися від її застосування у населених районах за наявності підстав вважати, що застосування такої зброї заподіє шкоду цивільному населенню та об'єктам».[225] Якщо це положення буде впроваджене з метою досягнення максимального гуманітарного впливу, воно може допомогти у запобіганні пошкодження об'єктів культурної спадщини та спричинених цим страждань цивільного населення.

З огляду на загальну мету Декларації та звичайне значення термінів «утримуватися від» та «обмежувати», держави повинні тлумачити Параграф 3.3 як життєво важливий інструмент для покращення цивільної оборони.[226] Оскільки вимога «утримуватися від» має більшу силу, ніж «обмежувати», держави повинні утримуватися від, або уникати застосування вибухової зброї у населених районах, коли її використання підвищує ризики для цивільного населення. Зокрема, вони повинні уникати використання вибухової зброї, якщо вона має велику зону ураження, тобто за своєю суттю відповідає пороговому значенню Параграфа 3.3, а саме є «підстави вважати, що застосування такої зброї заподіє шкоду цивільному населенню та об'єктам». Держави повинні також погодитися з тим, що доцільно «обмежувати» застосування вибухової зброї з невеликою зоною ураження в населених районах, коли «є підстави вважати, що застосування такої зброї заподіє шкоду цивільному населенню та об'єктам». Таким чином, це зобов'язання не запобігатиме застосуванню вибухової зброї у населених районах, але обмежуватиме таку практику, якщо існує передбачуваний ризик заподіяння шкоди цивільному населенню або цивільним об'єктам, як це часто трапляється.

Як зазначено у Розділі III, пошкодження об'єктів культурної спадщини спричиняє шкоду цивільному населенню та цивільним об'єктам, чому намагається запобігти Параграф 3.3. Якщо тлумачити цей параграф так, як запропоновано вище, він сприятиме покращенню захисту культурної спадщини в містах, містечках і селах, покладаючи на держави зобов'язання утримуватися від застосування вибухової зброї з великою зоною ураження у населених районах. Як зазначила представниця проєкту Yemen Data Project Іона Крейг,[227] «однією з найбільших проблем є радіус ураження вибухонебезпечних предметів, використовуваних у житлових районах».  Крім того, держави повинні брати до уваги передбачувану шкоду для культурної спадщини, приймаючи рішення про обмеження застосування інших видів вибухової зброї у населених районах. Серед можливих обмежень можуть бути згадані вище політики та практики, зокрема вимога отримання дозволу вищого командування на окремі обстріли, що загрожують культурній спадщині, або, за певних обставин, запровадження списків об'єктів, по яких заборонено завдавати ударів.

Передбачуваність (Параграф 3.4)

Військове планування та операції повинні враховувати весь спектр наслідків нищення культурної спадщини через застосування вибухової зброї у населених районах. Параграф 3.4 Декларації зобов'язує держави забезпечити, щоб їхні збройні сили враховували «зокрема у своїх політиках і практиках, прямі та непрямі наслідки для цивільного населення і цивільних об'єктів, які можна об'єктивно передбачити під час планування воєнних операцій та завдання ударів у населених районах, а також за можливості оцінювали завдану шкоду та робили висновки з отриманого досвіду».[228] Застосування цього положення зумовлене тим, що завдання шкоди культурній спадщині є настільки ж передбачуваним, як і інша безпосередня і довгострокова шкода від вибухової зброї.

Параграф 3.4 визначає загальні зобов'язання щодо визначеної у ньому проблеми та заходів, до яких він закликає. По-перше, у ньому розглянуто «прямі та непрямі наслідки для цивільного населення та цивільних об'єктів». У преамбулі Декларації зазначено, що до таких наслідків можна віднести не лише летальні випадки та поранення, але й різноманітні непрямі наслідки для людей та об'єктів. По-друге, держави мають усвідомлювати та виконувати зобов'язання «брати до уваги» як таке, що виходить за межі простого врахування цих наслідків і передбачає конкретні дії для вдосконалення цивільної оборони, що є головною метою Декларації.

Щодо культурної спадщини, держави повинні вжити заходів, спрямованих на покращення захисту об'єктів і мирних жителів, яким загрожує застосування вибухової зброї у населених районах. Це зобов'язання посилює для держав аргумент про необхідність утримуватися від застосування вибухової зброї з великою зоною ураження в населених районах, як цього вимагає Параграф 3.3. Крім того, обов'язок враховувати передбачувані наслідки може допомогти державам визначити, коли і як вони мають обмежувати застосування інших видів вибухової зброї у населених районах з культурною спадщиною. На запитання, як уникнути неминучої шкоди культурній спадщині внаслідок застосування вибухової зброї у таких густонаселених районах, як історична частина міста Сана, археолог та спеціаліст з Ємену Ламія Халіді відповіла просто: «Не стріляти по них».[229] 

Незалежно від того, як держава трактує зобов'язання обмежити або утриматися від використання вибухової зброї, вона повинна враховувати непрямі наслідки, знищення культурної спадщини під час проведення перевірки на співмірність, згідно з якою заборонено здійснювати атаки, які очікувано призведуть до «випадкової загибелі мирних жителів, поранення мирних жителів, пошкодження цивільних об'єктів або їх комбінації», що є надмірними порівняно з очікуваною військовою перевагою.[230]

Значення інформації

Збір та обмін даними (Параграфи 1.8, 3.4, 4.1, 4.2, 4.3)

Виконуючи численні зобов'язання Декларації щодо збору та обміну даними, держави повинні надавати інформацію про руйнування культурної спадщини та спричинену цим шкоду цивільному населенню. У Параграфі 4.2 проголошено, що держави-підписанти Декларації повинні «здійснювати збір деталізованих даних про пряму і непряму шкоду для цивільного населення та об'єктів, завдану внаслідок воєнних операцій із застосуванням вибухової зброї у населених районах, обмінюватися такими даними та оприлюднювати їх у випадках, коли це практично можливо та доцільно».[231] У Параграфі 4.3 також зазначено, що держави мають «у разі необхідності створювати умови для роботи Організації Об'єднаних Націй, МКЧХ та відповідних громадських організацій, що збирають дані про наслідки воєнних операцій із застосуванням вибухової зброї у населених районах для цивільного населення».[232] Параграфи 3.4 та 4.1 вимагають відповідно проводити оцінку збитків та гуманітарних наслідків. [233] Збір даних та обмін ними може сприяти захисту культурної спадщини, як і в інших сферах цивільної оборони.

Збір даних та обмін ними сприяє досягненню гуманітарних цілей Декларації. По-перше, це дозволяє чітко зрозуміти, які прямі та непрямі наслідки має застосування вибухової зброї у населених районах і, своєю чергою, вплинути на національну політику та практику, а також на отриманий досвід захисту цивільного населення. По-друге, чітке розуміння завданої цивільному населенню шкоди полегшує процес надання допомоги постраждалим, як і міжнародну співпрацю та підтримку завдяки визначенню видів необхідної допомоги, що дозволяє державам більш ефективно та раціонально розподіляти свої ресурси. По-третє, фіксація фактів застосування вибухової зброї у населених районах має важливе значення для оцінки правомірності конкретних воєнних операцій і притягнення до відповідальності за постраждалих, зокрема через виявлення можливих порушень міжнародного гуманітарного права.[234] По-четверте, інформація про досягнутий прогрес у виконанні зобов'язань Декларації полегшує моніторинг і заохочує до дотримання зобов'язань.

Задля досягнення цих цілей необхідно збирати та поширювати інформацію як про завдану цивільному населенню шкоду, так і про воєнні операції. Як зазначено в Параграфі 4.2, держави повинні «здійснювати збір... обмінюватися ... та оприлюднювати» дані про всі можливі гуманітарні наслідки застосування вибухової зброї у населених районах, зокрема про прямі та непрямі наслідки для цивільного населення та цивільних об'єктів. Виконання зобов'язань згідно з Декларацією також передбачає збір оперативних даних, зокрема про типи та кількість застосованої зброї, місця ураження і цілі, а також обставини застосування зброї. Така вичерпна інформація необхідна не лише для визначення гуманітарних наслідків застосування вибухової зброї, але й для оцінки ефективності політик і практик цивільної оборони, а також, у разі необхідності, для інформаційної підтримки реформ. З метою забезпечення ретельного збору даних та уникнення упередженості, Параграф 4.3 закликає держави надавати допомогу в проведенні досліджень іншим експертам, зокрема з ООН, МКЧХ та організацій громадянського суспільства.

Положення про збір даних та обмін ними є не менш важливими інструментами захисту культурної спадщини від наслідків застосування вибухової зброї у населених районах. Документування та поширення інформації про масштаби та серйозність шкоди може викликати міжнародне обурення та стигматизувати методи ведення війни, які ставлять під загрозу культурну спадщину, таким чином допомагаючи запобігти її знищенню у майбутньому. Детальний опис об'єкта культурної спадщини до та після його пошкодження може допомогти у процесі збереження та реставрації. Розуміння причин та особливостей завданої шкоди може сприяти вдосконаленню та покращенню політик і практик, передбачених Декларацією. Збір та обмін даними про культурну спадщину, як і про шкоду, завдану цивільному населенню у ширшому сенсі, також може полегшити моніторинг і сприяти забезпеченню притягнення винних до відповідальності.

Хоча відповідні оперативні дані однакові, у випадку культурної спадщини специфіка шкоди може дещо відрізнятися. До інформації про прямі наслідки належать дані про фізичне пошкодження або знищення конкретної пам'ятки, музею, мечеті чи іншого культурного об'єкта, а також про жертви серед цивільного населення внаслідок атаки на цей об'єкт. Для документальної фіксації непрямої шкоди необхідно дослідити психологічні, психосоціальні, економічні та пов'язані з ними наслідки втрати культурної спадщини для цивільного населення. Наявність даних про фізичний стан об'єкта до нападу, а також про його національну та світову значущість буде мати вирішальне значення для проведення аналізу. Володимир Єрмоленко з Українського ПЕН та професорка історії мистецтва Університету Тафтса Еліс Салліван зазначили, що завдяки використанню цифрових технологій можна сканувати елементи інтер'єру та екстер'єру у тривимірному просторі, що може допомогти у відтворенні та реконструкції будівель.[235] Наявність такої цифрової документації також дозволяє надалі проводити дослідження та «мати записи про те, як виглядає [об'єкт]», — сказала Салліван.[236] Ад'юнкт-професорка кафедри українознавства Кембридзького університету Оленка Певний поділяє цю думку: «Хотілося б, щоб перед війною було зроблено багато фотографій пам'яток, щоб з ними можна було ознайомитись, навіть якщо ці пам’ятки будуть втрачені. Якщо зараз є можливість потрапити на місце, треба їх фотографувати».[237]

Беручи до уваги свій досвід роботи в Україні та з законодавством про культурну спадщину, Дмитро Коваль з Truth Hounds на прикладі України визначив найважливіші складові та проблеми оцінки завданої культурній спадщині шкоди. Як і пані Салліван, він наголосив на важливості вихідної інформації. «У нас немає детально продуманої та добре структурованої бази даних культурної спадщини в Україні», — каже він.[238] Попри те, що є національні та регіональні списки спадщини, муніципальних списків не існує. Відсутність у країні стандартизованої інформації заважає «визначити та оцінити шкоду».[239] Для ефективної оцінки також необхідна координація між державними установами, ЮНЕСКО, міжнародними та неурядовими організаціями та іншими зацікавленими сторонами. За словами пана Коваля, в Україні її також бракує: «Якщо є намір вжити додаткових заходів і допомогти з документацією, треба хоча б спробувати дізнатись, яка інформація вже є доступною».[240] Інші важливі елементи оцінки культурної спадщини включають фінансування та компенсацію втрати експертів під час триваючого збройного конфлікту.

Два потенційні обмеження Декларації щодо збору та обміну даними, про які йдеться в Параграфі 4.2, не слід тлумачити як такі, що створюють лазівки у випадку культурної спадщини. Держави можуть забезпечити «здійсненність» збору даних шляхом сприяння процесу їхнього збору окремими особами та неурядовими групами, відповідно до зобов'язань, передбачених Параграфом 4.3. Хоча військові слідчі можуть найкраще впоратися з наданням оперативних даних, швидше за все, щоб зібрати інформацію про культурну спадщину, їм доведеться консультуватися з незалежними експертами, зокрема мистецтвознавцями, археологами та істориками. Крім того, їм слід залучати членів місцевої громади, які можуть аргументовано розповісти про завдану шкоду. Як обговорюється нижче, надання доступу гуманітарним організаціям є одним із способів забезпечення можливості дій в умовах часових обмежень.

Відповідно до Параграфа 4.2, для забезпечення гласності держави також повинні припускати, що збір та обмін даними є «доречним». З огляду на вищезгадані переваги гласності, ті поодинокі випадки, коли збір та обмін даними може бути недоречним, мають бути суто гуманітарними: наприклад, якщо у держави є вагомі підстави підозрювати, що поширення або оприлюднення такої інформації може призвести до заподіяння ще більшої шкоди цивільному населенню. Хоча загалом інформацію про культурну спадщину слід збирати та поширювати, держави повинні зважати на стурбованість щодо оприлюднення інформації, через яку об'єкти культурної спадщини можуть стати ще більш вразливими до нападів.[241]  

Відновлювальні заходи

Доступ для гуманітарних організацій (Параграф 4.4)

Організації із захисту культурної спадщини повинні мати доступ до уражених об'єктів, щоб допомогти з фіксацією пошкоджень, збереженням і відновленням. Параграф 4.4 зобов'язує держави «сприяти швидкому, безпечному та безперешкодному доступу гуманітарних організацій до тих, хто потребує допомоги в умовах збройного конфлікту, відповідно до норм чинного міжнародного права, зокрема міжнародного гуманітарного права». Враховуючи важливість культурної спадщини для місцевого населення та необхідність вжиття термінових заходів, відповідним фахівцям з питань культурної спадщини має бути наданий безпечний доступ.

Параграф 4.4 закладає основу для доступу гуманітарних організацій відповідно до Декларації. МКЧХ наголошує, що згідно з нормами міжнародного звичаєвого гуманітарного права, сторони конфлікту «повинні надавати дозвіл і сприяти швидкому і безперешкодному надходженню гуманітарної допомоги до цивільних осіб, що її потребують».[242] Держави повинні забезпечити оперативний і вільний доступ досвідченим співробітникам гуманітарних організацій, щоб вони могли ефективно та неупереджено задовольняти гуманітарні потреби.

Пошкодженим об'єктам культурної спадщини загрожує подальший занепад, втрата доказів і мародерство, саме тому своєчасний доступ до об'єктів є надзвичайно важливим, навіть під час конфліктів, що тривають. За словами Дмитра Коваля з Truth Hounds, відповідні установи повинні реагувати оперативно, щоб запобігти подальшому руйнуванню пошкоджених об'єктів культурної спадщини.[243] Уражений вибуховою зброєю об'єкт може обвалитися через порушення цілісності фундаменту, тріщини в стінах або стихійні явища.[244] Бажання міської влади якнайшвидше розчистити завали для ремонту доріг та інших споруд після обстрілу може завадити експертам з культурної спадщини збирати докази. Тому «слідчі та працівники прокуратури мають діяти дуже швидко, щоб зібрати всі необхідні дані, фото та 3D записи з дронів, а потім дозволити комунальним службам виконувати ремонтні роботи».[245] Своєчасний доступ також має важливе значення для збору точних даних. За словами Петті Герстенбліт, яка працювала на різних посадах у сфері захисту культурної спадщини в умовах збройного конфлікту, «замало просто повернутися згодом і сказати, що об'єкт культурної спадщини був знищений... Дуже важливо зібрати дані одразу після руйнації».[246]  

Тому держави повинні надавати захисникам культурної спадщини та експертам такий самий доступ, як і гуманітарним організаціям. Наприклад, вони можуть прискорити або скасувати видачу віз, усунути бар'єри для імпорту або експорту обладнання, а також забезпечити безперешкодний проїзд для персоналу та обладнання організацій із захисту культурної спадщини.[247] Фахівці з культурної спадщини, які прибувають на місця заздалегідь, можуть допомогти в захисті об'єктів культурної спадщини, що знаходяться під загрозою, перш ніж буде надто пізно. Спеціалісти, які з'являються невдовзі після обстрілу, можуть допомогти місцевим експертам і поділитися досвідом з таких питань, як документальна фіксація руйнувань і пов'язаної з ними шкоди цивільному населенню, збереження залишків пошкоджених місць або об'єктів, а також реконструкція чи відбудова. Міжнародні та неурядові організації, а також держави можуть надавати фінансування, обладнання або інші ресурси для допомоги місцевим спільнотам.

Допомога постраждалим (Параграф 4.5)

Допомога жертвам збройного конфлікту може передбачати заходи, спрямовані на усунення наслідків пошкодження та руйнування об'єктів культурної спадщини для цивільного населення. Параграф 4.5 закликає держави:

Надавати, сприяти або забезпечувати допомогу постраждалим: пораненим, тим, хто вижив, сім'ям загиблих або поранених, а також громадам, що потерпають від збройного конфлікту. Застосовувати комплексний, єдиний, ґендерно-чутливий і недискримінаційний підхід під час надання такої допомоги, при цьому враховувати права людей з інвалідністю та сприяти відновленню після завершення конфлікту та пошуку довгострокових рішень.[248]

Допомогу у контексті культурної спадщини необхідно надавати разом з допомогою постраждалим, але не замість неї.

Допомога постраждалим має на меті ліквідацію гуманітарних наслідків конфлікту та їх попередження. Державам слід трактувати допомогу потерпілим у широкому сенсі, щоб дати постраждалим можливість реалізувати свої права людини та брати повноцінну участь у житті суспільства. Допоміжні дії повинні включати не тільки медичне обслуговування, але й психологічну підтримку, а також заходи для сприяння соціальній та економічній інтеграції. Це має сприяти відновленню після конфлікту, включно з відбудовою цивільної інфраструктури.

Хоча концепцію допомоги постраждалим традиційно не розглядають у зв'язку з культурною спадщиною, вона може бути використана для подолання наслідків завданої культурній спадщині шкоди. Допомогу отримують громади, які постраждали від збройного конфлікту. Як було зазначено вище, нищення культурної спадщини внаслідок застосування вибухової зброї у населених районах має серйозні наслідки для місцевих громад. Шкода, яка може бути психологічною, соціальною чи економічною, загрожує відновленню громади. До того ж у звіті за 2016 рік, присвяченому дослідженню завданої культурній спадщині шкоди, спеціальна доповідачка ООН у сфері культурних прав Каріма Беннун дійшла висновку, що «право на доступ до культурної спадщини та користування нею є частиною міжнародного права прав людини» і що «культурна спадщина пов'язана з людською гідністю та ідентичністю».[249] Тому право на культуру має бути серед прав, гарантованих цивільному населенню серед дій по допомозі жертвам конфлікту.

Держави можуть вжити низку конкретних заходів, щоб допомога постраждалим поширювалася і на культурну спадщину. По-перше, вони можуть визнати актуальність закріпленого в Декларації зобов'язання допомагати постраждалим у контексті культурної спадщини. Іншими словами, вони можуть чітко заявити, що «комплексний» підхід до допомоги та відновлення повинен передбачати кроки, спрямовані на боротьбу з нищенням культурної спадщини та відповідними наслідками для цивільного населення.

По-друге, держави можуть вжити заходів для збереження або реконструкції культурної спадщини під час відновлення після завершення збройного конфлікту. У деяких випадках може бути доцільним врятувати те, що залишилося від об'єкта культурної спадщини — наприклад, уцілілі фрагменти розбомбленої будівлі, яку могли б знести, якби вона не мала культурної цінності. Антропологиня та експертка з питань України Емілі Ченнел-Джастіс зазначила: «Можливо, за звичайних обставин її б знесли, але... [спадщина] має відігравати важливу роль у процесі реконструкції».[250] В інших випадках може знадобитися часткова або повна реконструкція об'єкта, як це сталося зі Старим Мостом у Мостарі. Це важливі кроки, оскільки вони дозволяють зберегти, принаймні деякою мірою, частину культурної спадщини, повернутись до культурної чи релігійної діяльності, а також стимулюють економічне пожвавлення завдяки відродженню туризму та відвідуванню об'єктів культурної спадщини й сприяють відновленню громади.

По-третє, програми допомоги жертвам конфлікту можуть полегшити доступ постраждалих громад до об'єктів культурної спадщини. Такі заходи сприятимуть соціальній інтеграції, що є метою допомоги жертвам конфлікту, а також стимулюватимуть подальше відновлення.

Нарешті, зважаючи на те, що такі програми допомоги є ресурсомісткими, держави по всьому світу повинні надавати комплексну фінансову, матеріальну, технічну та іншу допомогу, щоб зберегти та відновити об'єкти культурної спадщини, пошкоджені внаслідок збройного конфлікту. Не останню роль може відігравати приватне фінансування. «Ми повинні знайти гроші та переконати людей їх інвестувати», — каже пані Ченнел-Джастіс.[251]

Принцип інклюзивності

Закріплений у Декларації принцип інклюзивності має стати основою для заходів, спрямованих на ліквідацію заподіяної культурній спадщині шкоди. Зокрема, Параграф 4.6 зобов'язує держави «створювати умови для діяльності Організації Об'єднаних Націй, МКЧХ та інших відповідних міжнародних та громадських організацій щодо захисту цивільного населення та надання йому допомоги, а також щодо вжиття відповідних заходів стосовно прямих і непрямих гуманітарних наслідків застосування вибухової зброї у населених районах у випадках, коли це необхідно».[252] Внесок експертів з культурної спадщини та інших зацікавлених сторін, особливо постраждалих громад, має вирішальне значення для ефективної реалізації всіх розглянутих у цьому звіті положень. 

Принцип інклюзивності присутній в усіх положеннях Декларації. У Параграфі 1.9 преамбули зазначено, що «ми схвалюємо безперервну роботу» міжнародних і неурядових організацій, спрямовану на подолання гуманітарних наслідків застосування вибухової зброї у населених районах.[253] Параграф 4.6 посилається на цей принцип у контексті зобов'язання держав сприяти намаганням цих груп подолати наслідки застосування вибухової зброї у населених районах. Цей принцип також відображений у Параграфі 4.3 щодо збору даних та Параграфі 4.7 щодо подальших нарад (про них йдеться далі). Кожне з цих положень визнає цінність врахування різних поглядів та різного досвіду для захисту цивільного населення від наслідків застосування вибухової зброї.

Інклюзивність особливо актуальна в контексті культурної спадщини, оскільки військові нечасто мають необхідний досвід у цій сфері. Декларація закликає до залучення ООН, МКЧХ та громадських організацій до тих напрямків роботи, де особливо важливим є знання про культурну спадщину та розуміння її значення. Наприклад, для збору даних буде корисним глибоке знання культури регіону проведення операції, а заходи з надання допомоги цивільному населенню, постраждалому від нищення культурної спадщини, або з ліквідації наслідків пошкодження конкретних об'єктів будуть ефективнішими, якщо вони ґрунтуватимуться на знаннях про постраждалих та об'єкти.

Для дотримання принципу інклюзивності держави та їхні збройні сили повинні свідомо залучати до співпраці низку зацікавлених сторін. У Декларації прямо згадані ООН, МКЧХ і групи громадянського суспільства. До цього переліку можна було б внести ЮНЕСКО і неурядову організацію з охорони культурної спадщини Blue Shield International та її національні комітети. Держави також повинні тісно співпрацювати з іншими експертами у сфері культурної спадщини з різних галузей (наприклад, археологами, мистецтвознавцями, істориками) та різних сфер практичної діяльності (наприклад, архівістами чи фахівцями з консервації). Так само важливо, або навіть важливіше, тісно взаємодіяти з постраждалими громадами. Про необхідність консультацій з громадою під час визначення шляхів відновлення пошкоджених об'єктів ад'юнкт-професорка кафедри українознавства Оленка Певний каже: «Це не може бути просто процес відбудови, якщо ми хочемо подолати наслідки втрати ідентичності».[254] Усі ці групи, зокрема постраждалі громади, можуть поділитися важливою інформацією про значення культурної спадщини, що також має відношення до усунення наслідків завданої цивільному населенню шкоди. Вони також можуть зробити вагомий внесок у попереджувальні та відновлювальні заходи для захисту культурної спадщини.

Ознайомлення із Декларацією та сприяння її впровадженню

Регулярні наради (Параграф 4.7)

Держави взяли на себе зобов'язання надалі проводити наради, що нададуть можливість продовжити обговорення шляхів збереження культурної спадщини та уникнення шкоди внаслідок її нищення через застосування вибухової зброї у населених районах. Згідно з Параграфом 4.7, держави погоджуються зустрічатися на постійній основі для того, щоб разом перевіряти  виконання положень цієї Декларації та розробляти відповідні додаткові заходи, яких може знадобитися вжити. Під час цих нарад була б можливість обмінюватися досвідом та упорядковувати передові політики та практики, а також обмінюватися думками про нові концепції та термінологію. Участь у них можуть брати ООН, МКЧХ та інші відповідні міжнародні та громадські організації.[255] Серед інших питань на порядку денному таких дискусій має бути охорона культурної спадщини. 

Наступні наради, які згідно з Параграфом 4.7 зобов'язалися проводити держави, надають Декларації більше можливостей для розвитку. У параграфі чітко зазначено, що передбачені Декларацією засоби захисту можуть бути вдосконалені. У ньому чітко зазначено, що «може виникнути потреба вжити відповідних додаткових заходів...». У ньому запропоновано ґрунтувати будь-які зміни на обговоренні політик і практик, а також на міркуваннях на цю тему. Дотримуючись принципу інклюзивності, держави повинні долучати до співпраці велику кількість зацікавлених сторін.

До цього часу культурна спадщина рідко згадується у розмовах про Декларацію та використання вибухової зброї у населених районах, тому це питання заслуговує на більш глибоке обговорення на наступних зустрічах.  Держави та інші сторони повинні використовувати ці наради як форум для того, щоб підкреслити важливість розв’язання питань культурної спадщини в рамках Декларації. Вони повинні наголошувати на прямих і непрямих наслідках застосування вибухової зброї для культурної спадщини та заохочувати до документування таких наслідків. Чимало опитаних експертів підкреслили важливість міжнародної обізнаності та тиску як інструменту захисту культурної спадщини від вибухової зброї.[256] Держави також повинні звітувати про власні політики та практики та бути готовими їх вдосконалювати з огляду на досвід, отриманий в процесі збору даних та обміну інформацією під час нарад. Для інформаційної підтримки у цій сфері державам слід запрошувати не лише представників перелічених у Параграфі 4.7 груп, але й експертів з питань культурної спадщини та членів постраждалих громад.

Активне сприяння впровадженню Декларації (Параграф 4.8)

Отже, сприяння виконанню проголошених у Декларації зобов'язань сприятиме захисту культурної спадщини, який вона передбачає. Параграф 4.8 Декларації зобов'язує держави «активно поширювати інформацію про цю Декларацію, надавати можливість усім зацікавленим сторонам ознайомитися зі змістом Декларації, мати на меті ухвалення та ефективну реалізацію Декларації якомога більшою кількістю держав, а також вимагати дотримання передбачених Декларацією зобов'язань усіма сторонами збройних конфліктів, зокрема й недержавними збройними групами».[257] Це положення може сприяти поширенню інформації про передбачені Декларацією зобов'язання щодо культурної спадщини поміж інших зобов'язань, що стосуються різних гуманітарних наслідків застосування вибухової зброї у населених районах.

Згідно з Параграфом 4.8, держави-підписанти Декларації мають обговорювати її та поширювати інформацію про неї не лише між собою, але й з державами, які її не підписали, та недержавними збройними групами, що є сторонами збройного конфлікту. Згідно з цим зобов'язанням, держави повинні намагатися переконати цих суб'єктів дотримуватися стандартів Декларації. Вони також повинні чинити тиск на інші держави, щоб ті підтримали декларацію та були зобов'язані дотримуватися її положень хоча б політично, якщо не юридично.

Активне пропагування Декларації є актуальним для цього звіту, оскільки шкода для культурної спадщини є одним із гуманітарних наслідків, які держави-підписанти Декларації зобов'язалися ліквідувати. Держави повинні наголошувати на тому, що Декларація прямо відносить нищення культурної спадщини та спричинені цим страждання цивільного населення до довгого переліку видів передбачуваної шкоди, спричиненої застосуванням вибухової зброї у населених районах. Приклади таких збитків можуть викликати реакцію у певних держав або окремих осіб і стати додатковою мотивацією приєднатися до Декларації. Держави також повинні заохочувати різних суб'єктів — як підписантів Декларації, так і тих, хто її підтримує на добровільних засадах, — брати до уваги культурну спадщину під час впровадження стандартів Декларації. У цьому розділі наведено рекомендації стосовно того, як це зробити.  

V. Вдосконалення наявних засобів захисту культурної спадщини

Хоча Декларація не була безпосередньо призначена для захисту культурної спадщини, вона має потенціал для посилення заходів для її охорони, передбачених чинною міжнародною нормативно-правовою базою. Декларація закликає до «більш суворого дотримання норм застосовного міжнародного гуманітарного права та вдосконалення їх імплементації». Йдеться про низку договорів, які повністю або частково стосуються культурної спадщини.[258] Декларація також закликає держави, що її підписали, виходити за межі чинного законодавства для захисту цивільного населення та цивільних об'єктів.[259] Хоча Декларація не є обов'язковою до виконання, у Розділі IV зазначено, що її інтерпретація та імплементація можуть сприяти запобіганню та усуненню шкоди, завданої культурній спадщині внаслідок застосування вибухової зброї у населених районах. У цьому розділі наведено стислий огляд відповідного законодавства про культурну спадщину та визначено чотири сфери, в яких Декларація може посилити та конкретизувати передбачені цим законодавством заходи із захисту.

Чинне законодавство у сфері культурної спадщини

Законодавство про культурну спадщину вперше було систематизовано в Гаазькій конвенції 1907 року, де зазначено, що «повинні бути вжиті всі необхідні заходи для того, щоб уберегти» об’єкти культурної спадщини від обстрілів з повітря, суші та моря під час збройних конфліктів.[260] Але масштабні руйнування об’єктів культурної спадщини під час Другої світової війни яскраво висвітлили недосконалість цього правового режиму. Це спонукало до прийняття у 1954 році Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, яка з того часу була доповнена двома додатковими протоколами.[261]

Гаазьку конвенцію 1954 року зазвичай вважають «основою» або «центральним елементом» міжнародного правового режиму із захисту культурної спадщини під час збройних конфліктів.[262] Вважається, що його основні положення відображають міжнародне звичаєве право.[263] Конвенція встановлює мінімальні стандарти захисту за допомогою режиму «загального захисту». Найголовніше те, що він зобов'язує держави шанобливо ставитися до культурних цінностей і захищати їх, «утримуючись від використання цих цінностей та прилеглих до них територій... у цілях, що можуть призвести до руйнування або пошкодження цих цінностей у разі збройного конфлікту» та від «будь-якого ворожого акту, спрямованого проти цих цінностей» за винятком тих видів використання або дій, які вважаються нагальними через військову необхідність.[264] 

Конвенція також передбачає підвищені вимоги до захисту культурних цінностей, які відповідають певним критеріям, зокрема культурних цінностей, що мають «дуже велике значення», шляхом запровадження режиму «спеціального захисту».[265] Він зобов'язує держави-учасниці захищати такі культурні цінності від ворожих дій або використання їх у воєнних цілях,[266] але допускає виключення з цього правила у «виняткових випадках нагальної військової необхідності».[267]

Станом на березень 2024 року до Гаазької конвенції 1954 року приєдналося 135 держав, але вона також має суттєві недоліки.[268] У 1990-ті роки через обмеження конвенції, зокрема недосконале запровадження системи спеціального захисту та відсутність надійних інструментів правозастосування, виникла ініціатива за «посилення захисту культурної спадщини від воєнних дій та навмисного руйнування» шляхом прийняття у 1999 році Другого протоколу до конвенції.[269]  Другий протокол змінює стандартний загальний режим захисту, передбачений Гаазькою конвенцією 1954 року, додаючи до нього більш конкретних заходів безпеки у мирний час, а також замінює режим спеціального захисту режимом «посиленого захисту».[270] Останній забезпечує кращий захист культурної спадщини завдяки уточненню критеріїв і процесів надання імунітету та посиленню механізмів звітності, моніторингу, нагляду та правозастосування.[271] Проте сфера його застосування обмежена, тому що він стосується лише культурних цінностей, що мають «найбільше значення для людства», до Другого протоколу приєдналося менше держав, а його положення не відображають норми міжнародного звичаєвого права.[272]

Окрім режиму Гаазької конвенції, Додаткові протоколи 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року є багатосторонніми договорами, що забезпечують найбільш ефективний захист культурної спадщини під час збройних конфліктів. Стаття 53(а) Додаткового протоколу I забороняє «здійснювати будь-які ворожі акти, спрямовані проти історичних пам'яток, творів мистецтва або місць відправлення культів, які є культурною або духовною спадщиною народів» під час міжнародних збройних конфліктів, а стаття 16 Додаткового протоколу II поширює захист на локальні збройні конфлікти.[273] Ці положення зазвичай трактують як такі, що стосуються тих самих «культурних цінностей», які підпадають під захист Гаазької конвенції 1954 року.[274] Додаткові протоколи «закріплюють» «основні зобов'язання щодо шанобливого ставлення до культурних цінностей, докладніше викладені у Гаазькій конвенції 1954 року».[275] Вони відповідають звичаєвій нормі міжнародного гуманітарного права, згідно з якою державам заборонено навмисно атакувати об'єкти культурної спадщини, за винятком випадків, коли це зумовлено військовою необхідністю. [276] Оскільки стаття 53 Додаткового протоколу I та стаття 16 Додаткового протоколу II «не применшують» положень Гаазької конвенції 1954 року та «не змінюють» їх, у разі виникнення конфлікту зобов'язань застосовуються норми Гаазької конвенції 1954 року.[277]

Вдосконалення чинного правового режиму за допомогою Декларації

Хоча чинний правовий режим забезпечує певний захист культурної спадщини під час збройних конфліктів, він має свої обмеження. Якщо Декларація буде реалізована відповідно до викладеного в Розділі IV, вона стане інструментом для уточнення та посилення існуючих норм правового захисту культурної спадщини, особливо від використання вибухової зброї в населених пунктах.

1)       Розширення предметної області

Посилання на «культурну спадщину» у Параграфі 1.5 Декларації має на меті допомогти державам більш докладно визначити, які саме об'єкти потребують захисту. Як було зазначено у Розділі I, у контексті збройного конфлікту міжнародне право часто посилається на культурні цінності, а не на культурну спадщину. У Статті 1 Гаазької конвенції 1954 року використане більш вузьке визначення поняття «культурні цінності», а I та II Додаткові протоколи, попри деякі текстуальні відмінності, не мають на меті змінювати майнові аспекти значення цього терміна.[278]

Проте у першому розділі цього звіту зазначено, що сучасне міжнародне право віддає перевагу терміну «культурна спадщина». Використання цього терміну в Декларації відповідає цій тенденції та сприяє її подальшому розвиткові. Дотримання положень Декларації може вплинути на перелік об'єктів культурної спадщини, які держави повинні захищати від наслідків застосування вибухової зброї у населених районах.

2) Застосування засобів захисту з урахуванням наслідків

Декларація має потенціал для покращення захисту культурної спадщини, оскільки її головною метою є подолання наслідків атак незалежно від того, які саме наміри стояли за ними.

Хоча чинний правовий режим містить різноманітні норми, що можуть бути використані для захисту культурної спадщини, заборони щодо застосування зброї проти культурних цінностей, зокрема, стосуються саме навмисних нападів на такі об'єкти. Наприклад, Додаткові протоколи надають культурній спадщині такий самий захист від нападів невибіркового характеру, як і іншим цивільним об'єктам, але встановлюють лише абсолютну заборону «здійснювати будь-які ворожі акти, спрямовані проти» об'єктів культурної спадщини.[279] Гаазька конвенція 1954 року також зобов'язує держави-учасниці «утримуватися від будь-яких недружніх дій, спрямованих проти таких [культурних] цінностей».[280] Попри свою важливість, ці заборони мають певні обмеження.

Натомість метою Декларації є боротьба з «катастрофічними наслідками» застосування вибухової зброї. У Декларації не зазначено, що причиною таких ушкоджень має бути навмисний цілеспрямований удар. Навпаки, необхідність впровадження передбаченого Параграфом 3.3 зобов'язання обмежувати застосування вибухової зброї у населених районах або утримуватися від її застосування виникла через очікувану шкоду цивільному населенню або цивільним об'єктам. Як наслідок, цей Параграф передбачає захист культурної спадщини не лише від навмисних нападів, але й від застосування вибухової зброї з великою зоною ураження або інших видів вибухової зброї у населених районах, якщо шкода від неї є передбачуваною.

3) Обмеження кількості винятків, обумовлених військовою необхідністю

Декларація також повинна перешкоджати державам відмовлятися від імунітету культурної спадщини на підставі військової необхідності. Хоча чинний правовий режим дозволяє державам посилатися на військову необхідність, це суперечило б прийнятим державами відповідно до Декларації політичним зобов'язанням щодо максимально можливого запобігання заподіянню шкоди цивільному населенню.

Обумовлений військовою необхідністю виняток у контексті культурних цінностей ґрунтується на Гаазькій конвенції 1954 року та залишається актуальним для всіх держав відповідно до міжнародного звичаєвого права.[281] Стаття 4(2) Конвенції дозволяє державам відмовитися від своїх зобов'язань не здійснювати навмисних нападів на культурні цінності «лише якщо військова необхідність наполегливо вимагатиме такого порушення». На думку професорки права культурної спадщини Університету Де Поля Петті Герстенбліт, сфера застосування такого винятку є «невизначеною», і «країни використовували [військову необхідність] для виправдання» значної прямої та непрямої шкоди, завданої культурній спадщині.[282]  Наступні міжнародні угоди, зокрема I та II Додаткові протоколи до Женевських конвенцій і Другий протокол до Гаазької конвенції 1954 року, змінили та звузили сферу застосування винятків на підставі військової необхідності для деяких держав, з певними застереженнями.[283] Проте, відповідні положення I та II Додаткових протоколів не суперечать Гаазькій конвенції 1954 року, сторонами Другого протоколу є лише обмежена кількість держав, і цей протокол не є відображенням звичаєвого міжнародного права. Таким чином, передбачений Гаазькою конвенцією 1954 року виняток на підставі військової необхідності залишається чинним для більшості держав.[284]

У Декларації наголошується на посиленні захисту цивільних осіб під час збройного конфлікту, тому державам, які її підтримали, буде важко дотримуватися своїх зобов'язань за Декларацією, якщо вони посилатимуться на виняток на підставі військової необхідності, щоб обстрілювати об'єкти культурної спадщини у населених районах із застосуванням вибухової зброї. Хоча Декларація закликає до дотримання норм міжнародного гуманітарного права в цілому, вона не містить згадки про військову необхідність у своїх резолютивних положеннях, зокрема в Параграфах 3.3 та 3.4. Таким чином, Декларація прямо не передбачає жодних винятків з її обмежень щодо застосування вибухової зброї у населених районах. Тоді як чинний Гаазький регламент намагається збалансувати імперативи захисту культурних цінностей і військову необхідність, у Декларації чітко простежується перевага на користь захисту цивільного населення та цивільних об'єктів, а отже, і культурної спадщини. Таким чином, слід вважати, що Декларація допомагає закрити прогалину в законодавстві про культурну спадщину, створену винятком, обумовленим військовою необхідністю.

4) Розробка комплексних захисних заходів

Також Декларація містить низку резолютивних положень, що зобов'язують держави вжити низку превентивних і відновлювальних заходів для ліквідації гуманітарних наслідків застосування вибухової зброї у населених районах. За умови належного тлумачення та виконання, вони можуть забезпечити більш комплексний підхід до захисту культурної спадщини від застосування вибухової зброї у населених районах, ніж чинне міжнародне законодавство про захист культурної спадщини в умовах збройного конфлікту.

Чинні міжнародні угоди та зазначені у звичаєвому праві основні принципи захисту культурних цінностей не охоплюють такого широкого спектра заходів для мінімізації шкоди, завданої окремим особам і громадам унаслідок пошкодження об'єктів культурної спадщини. Натомість їхні положення стосуються ведення бойових дій. Хоча Другий протокол має на меті вдосконалення системи контролю, імплементації та забезпечення дотримання основних принципів звичаєвого права, його доповнення є відносно обмеженими та мають обов'язкову силу лише для невеликого кола держав-учасниць.

Декларація може посилити чинний правовий режим, зобов'язавши держави докладати більше зусиль для усвідомлення ризиків для культурної спадщини внаслідок застосування вибухової зброї у населених районах і захисту від них не лише під час, але й до і після бойових дій. Декларація сприяє дотриманню основного положення Гаазького протоколу щодо «шанобливого ставлення до культурних цінностей», наголошуючи у Параграфі 3.2 на необхідності комплексної підготовки збройних сил.[285] Декларація також заохочує збирати дані про прямі та непрямі наслідки застосування вибухової зброї у населених районах та обмінюватися цими даними. Таке прагнення до гласності має покращити здатність держав дотримуватися чинних зобов'язань обмежувати навмисні та невибіркові напади, що завдають шкоди культурній спадщині. Параграфи 4.4 та 4.5 Декларації закликають до вжиття відновлювальних заходів під час воєнних дій і після них, зокрема сприяти доступу гуманітарних організацій під час збройного конфлікту і надавати допомогу постраждалим особам і громадам. Як зазначено в Розділі IV, ці резолютивні положення стосуються захисту культурної спадщини від вибухової зброї та виходять за межі переважно превентивних цілей Гаазького регламенту. Зрештою, виконання цих політичних зобов'язань у сфері захисту культурної спадщини має підвищити ефективність чинних правових обов'язків держав.

Подяка

Авторка і редакторка звіту: Бонні Докерті, головна експертка з питань озброєнь Відділу озброєнь Human Rights Watch. Також вона є викладачем права в Міжнародній клініці з прав людини при Гарвардській школі права (IHRC) та директоркою Ініціативи Клініки з питань збройних конфліктів і цивільної оборони.

Студенти IHRC Сенді Алкутамі, Таліш Бабаян, Еллі Дассоу, Апсара Ієр, Сангіта Кешаван, Гаяне Матевосян, Елліот Сербін, Лайла Уджайлі та Натан Йє зробили значний внесок у дослідження, аналітичні розробки та написання цього звіту. Редактори: директор Відділу озброєнь Human Rights Watch Стів Гус та заступниця директора Відділу озброєнь Мері Ворхем. Юридичний аналіз: директор юридичної служби Джеймс Росс. Програмний контроль: директорка відділу програмного управління Сарі Баші.

З окремих питань консультації надали: директорка відділу криз і конфліктів Айда Сойєр, заступниця директора відділу криз і конфліктів Белкіс Віллє, головний дослідник відділу криз і конфліктів Річард Вейр, заступниця директора відділу Європи та Центральної Азії Рейчел Денбер, заступник директора відділу Європи і Центральної Азії Бенджамін Ворд, заступниця директора відділу Європи та Центральної Азії Таня Локшина, головна дослідниця відділу Європи та Центральної Азії Юлія Горбунова, молодша дослідниця Human Rights Watch по Україні Ксенія Квітка, директорка відділу Близького Сходу та Північної Африки Лама Факіх, головний дослідник відділу Близького Сходу та Північної Африки Омар Шакір, дослідник відділу Близького Сходу та Північної Африки Ніку Джафарнія та дослідник відділу Близького Сходу та Північної Африки Сара Санбар.

Допомогу в підготовці звіту надала координатор Відділу озброєнь Сьюзан Абоейд. Підготовка звіту до публікації: фахівець з публікацій Тревіс Карр. Перевірка підготовленого до звіту пресрелізу: головна редакторка Кетлін Роуз.

Додаток: Політична декларація про посилення

захисту цивільного населення від гуманітарних наслідків застосування вибухової

зброї у населеній місцевості

Частина А: Преамбула

Стаття 1

1.1         Затягування збройних конфліктів, ускладнення їхнього характеру, втягнення урбанізованих територій до зони конфліктів призвело до збільшення ризиків для цивільного населення. Ці ризики викликають глибоке занепокоєння та вимагають вжиття відповідних заходів. Причини цих ризиків охоплюють ряд факторів, зокрема використання вибухової зброї в населених районах, що створює складні виклики для захисту цивільного населення.

1.2         Застосування вибухової зброї у населених районах може мати катастрофічні наслідки для цивільного населення та цивільних об'єктів. Рівень ризику зростає залежно від низки факторів, зокрема, від вибухової сили зброї, її точності та кількості використаних боєприпасів.

1.3         Дія вибухової хвилі та осколків, а також утворення внаслідок вибуху уламків призводить до загибелі та поранень, зокрема, до довічного обмеження фізичних можливостей. Окрім вказаних прямих наслідків, цивільне населення, особливо діти, потерпають від серйозних і тривалих непрямих наслідків застосовуваної зброї, або так званих наслідків другого порядку. Багато з цих наслідків пов'язані з пошкодженням або руйнуванням критично важливої цивільної інфраструктури.

1.4         Пошкодження або руйнування критично важливих об'єктів цивільної інфраструктури, зокрема систем енерго- та водопостачання, водовідведення та постачання харчових продуктів призводить до порушення забезпечення базових потреб та надання основних послуг, зокрема з охорони здоров'я та освіти. Ці послуги часто взаємопов'язані, тому пошкодження одного елемента або ненадання однієї послуги може негативно позначитися на інших, завдаючи цивільному населенню шкоди, яка може виходити далеко за межі зони ураження зброї.

1.5         Пошкодження та руйнування житлових будинків, шкіл, лікарень, культових споруд та об'єктів культурної спадщини ще більше посилюють страждання цивільного населення. Вибухова зброя також може забруднювати повітря, ґрунт, воду та інші ресурси, що може негативно впливати на навколишнє середовище.

1.6         Застосування вибухової зброї у населених районах також може завдати психологічної та психосоціальної шкоди цивільному населенню. Прямі та непрямі наслідки часто спричиняють переміщення людей всередині країни та за її межі, а також суттєво впливають на досягнення цілей сталого розвитку. Нерозірвані боєприпаси перешкоджають гуманітарному доступу, поверненню переміщених осіб та реконструкції, а також ще довго спричиняють жертви після завершення бойових дій.

1.7         Багато збройних сил вже реалізують політики та практики, які спрямовані на уникнення чи, принаймні, мінімізацію шкоди цивільному населенню під час бойових дій. Ці заходи можуть допомогти збройним силам краще передбачати наслідки використання вибухової зброї для військових цілей і навколишніх територій, а також оцінювати ризики для цивільних осіб у населених пунктах. Проте існує потенціал для практичних поліпшень, які забезпечать повне та універсальне виконання зобов'язань за міжнародним гуманітарним правом, а також застосування і розповсюдження добрих політик і практик. Розширення та підсилення ініціатив, направлених на обмін політиками та практиками щодо захисту цивільних, може сприяти просуванню і кращій реалізації міжнародного гуманітарного права.

1.8         Ми визнаємо важливість заходів з обліку кількості жертв серед цивільного населення, а також вжиття всіх можливих заходів для забезпечення належного збору даних. За можливості, ці дані мають бути деталізовані за статтю та віком. Якщо можливо, ці дані повинні бути доступними для громадськості. Наявність удосконалених даних про завдану цивільному населенню шкоду допоможе розробити політику, спрямовану на уникнення і, в будь-якому разі, мінімізацію шкоди цивільному населенню; сприятиме проведенню розслідувань щодо завданої цивільному населенню шкоди; допоможе визначити або встановити відповідальних та надалі розвивати у збройних силах процеси аналізу та узагальнення отриманого досвіду.

1.9          Ми наголошуємо на необхідності подолання короткострокових і довгострокових гуманітарних наслідків збройних конфліктів, пов'язаних із застосуванням вибухової зброї у населених районах. Ми схвалюємо постійну роботу Організації Об'єднаних Націй, Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) та громадянського суспільства щодо негативного впливу та гуманітарних наслідків застосування вибухової зброї у населених районах.

1.10       Ми також підтримуємо зусилля, спрямовані на розширення можливостей, посилення та об'єднання поглядів усіх постраждалих, зокрема жінок і дівчат. Ми закликаємо до подальшого проведення досліджень у сфері особливостей ґендерно-диференційованих наслідків застосування вибухової зброї

Стаття 2

2.1         Ми підтверджуємо наші зобов'язання згідно з чинним міжнародним правом, зокрема міжнародним гуманітарним правом та міжнародним правом прав людини, а також пов'язані з ними зобов'язання. До них відносяться наші зобов'язання притягати до відповідальності винних у порушеннях, а також зобов'язання покласти край безкарності.

2.2        Чинне міжнародне гуманітарне право забезпечує правову базу для регулювання усіх питань, пов’язаних зі збройним конфліктом. Вона поширюється на усі випадки застосування вибухової зброї протягом збройного конфлікту та на всі сторони збройного конфлікту (як на державні, так і на недержавні збройні групи). Ми наголошуємо на важливості суворого дотримання міжнародного гуманітарного права як засобу захисту цивільного населення та цивільних об'єктів, а також уникнення і, в будь-якому разі, мінімізації шкоди цивільному населенню під час проведення військових операцій, зокрема в населених районах.

2.3        Нагадуємо про зобов'язання всіх сторін збройного конфлікту дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права за будь-яких обставин, зокрема під час проведення військових операцій у населених районах. Зокрема, нагадуємо про зобов'язання завжди розрізняти комбатантів і цивільних осіб, а також цивільні та військові об'єкти під час проведення військових операцій, і завдавати ударів лише по військових об'єктах. Ми також нагадуємо про заборону завдавати невибіркових і неспівмірних ударів, а також про зобов'язання вживати всіх практично здійсненних запобіжних заходів під час завдання удару і щодо наслідків удару. Ми також нагадуємо про передбачені міжнародним гуманітарним правом зобов'язання щодо загального захисту цивільного населення від загроз, пов'язаних з військовими операціями, а також щодо забезпечення швидкого та безперешкодного доставлення гуманітарної допомоги цивільним особам, які її потребують, і сприяння цьому.

2.4        Ми засуджуємо тактику, яка полягає у використанні близькості цивільних осіб або цивільних об'єктів до військових об'єктів у населених районах, а також використання саморобних вибухових пристроїв проти цивільного населення або цивільних об'єктів та інші порушення міжнародного гуманітарного права, зокрема з боку недержавних збройних груп, що ще більше посилює ризики для цивільного населення та викликає серйозне занепокоєння.

2.5         Попри відсутність загальної заборони на використання вибухової зброї, будь-яке застосування вибухової зброї повинно відповідати нормам міжнародного гуманітарного права.

2.6        Ми рішуче засуджуємо завдання будь-яких ударів по цивільному населенню, іншим особам, які перебувають під захистом, і цивільним об'єктам, зокрема евакуаційним конвоям, а також невибіркові обстріли та невибіркове застосування вибухової зброї.

2.7         Ми підтримуємо роботу Ради Безпеки ООН та Генеральної Асамблеї з посилення захисту цивільних осіб під час збройних конфліктів та дотримання норм міжнародного гуманітарного права. У зв'язку з цим нагадуємо про Резолюції РБ ООН та ГА ООН, що стосуються захисту цивільного населення під час збройних конфліктів.

Частина В: Основна частина

Беручи на себе зобов'язання посилити захист цивільного населення та цивільних об'єктів під час і після збройного конфлікту, подолати гуманітарні наслідки збройного конфлікту, пов'язані із застосуванням вибухової зброї у населених районах, а також посилити дотримання і покращити імплементацію застосовних норм міжнародного гуманітарного права, ми заявляємо про намір робити наступне:

Стаття 3

3.1         Впроваджувати та за необхідності переглядати, розробляти або вдосконалювати національні політики та практики щодо захисту цивільного населення під час збройного конфлікту із застосуванням вибухової зброї у населених районах.

3.2        Забезпечити комплексний вишкіл своїх збройних сил щодо застосування норм міжнародного гуманітарного права, а також політик і передових практик, що підлягають застосуванню під час ведення бойових дій у населених районах для захисту цивільного населення та цивільних об'єктів.

3.3         Забезпечувати затвердження та реалізацію нашими збройними силами низки політик і практик, спрямованих на запобігання шкоди цивільному населенню, зокрема обмежувати застосування вибухової зброї або утримуватися від її застосування у населених районах за наявності підстав вважати, що застосування такої зброї заподіє шкоду цивільному населенню та об'єктам.

3.4        Забезпечити, щоб наші збройні сили враховували, зокрема у своїх політиках і практиках, прямі та непрямі наслідки для цивільного населення і цивільних об'єктів, які можна об'єктивно передбачити під час планування воєнних операцій та завдання ударів у населених районах, а також за можливості оцінювали завдану шкоду та робили висновки з отриманого досвіду.

3.5         Забезпечити маркування, розмінування та вилучення або знищення вибухонебезпечних залишків війни якнайшвидше після закінчення активних бойових дій відповідно до наших зобов'язань згідно з чинним міжнародним правом, а також сприяти проведенню освітніх заходів з питань ризиків.

3.6        Створювати умови для поширення інформації про норми міжнародного гуманітарного права, засвоєння такої інформації, а також заохочувати шанобливе ставлення до норм міжнародного гуманітарного права та їхню імплементацію всіма сторонами збройного конфлікту, зокрема недержавними збройними групами.

Стаття 4

4.1         Посилювати міжнародне співробітництво та взаємодію між збройними силами та іншими відповідними зацікавленими сторонами, зокрема в контексті партнерських військових операцій, щодо обміну технічним і тактичним досвідом та оцінок гуманітарних наслідків з метою розробки належних політик і практик заради посилення захисту цивільного населення, особливо щодо застосування вибухової зброї в населених районах.

4.2        Здійснювати збір деталізованих даних про пряму і непряму шкоду для цивільного населення та об'єктів, завдану внаслідок воєнних операцій із застосуванням вибухової зброї у населених районах, обмінюватися такими даними та оприлюднювати їх у випадках, коли це практично можливо та доцільно.  

4.3        У разі необхідності створювати умови для роботи Організації Об'єднаних Націй, МКЧХ та відповідних громадських організацій, які збирають дані про наслідки воєнних операцій із застосуванням вибухової зброї в населених районах для цивільного населення.

4.4        Сприяти швидкому, безпечному та безперешкодному доступу гуманітарних організацій до тих, хто потребує допомоги в умовах збройного конфлікту, відповідно до норм чинного міжнародного права, зокрема міжнародного гуманітарного права.

4.5         Надавати, сприяти або забезпечувати допомогу постраждалим: пораненим, тим, хто вижив, сім'ям загиблих або поранених, а також громадам, що потерпають від збройного конфлікту. Застосовувати комплексний, єдиний, ґендерно-чутливий і недискримінаційний підхід під час надання такої допомоги, при цьому враховувати права людей з інвалідністю та сприяти відновленню після завершення конфлікту та пошуку довгострокових рішень.

4.6        Створювати умови для діяльності Організації Об'єднаних Націй, МКЧХ та інших відповідних міжнародних та громадських організацій щодо захисту цивільного населення та надання йому допомоги, а також щодо вжиття відповідних заходів стосовно прямих і непрямих гуманітарних наслідків застосування вибухової зброї у населених районах у випадках, коли це необхідно.

4.7         Зустрічатися регулярно, щоб у дусі співпраці перевіряти виконання цієї Декларації та визначати необхідність додаткових заходів. На цих засіданнях можливий обмін та систематизація кращих політик і практик, а також обговорення нових концепцій та термінології. Участь у них можуть брати ООН, МКЧХ та інші відповідні міжнародні та громадські організації. Ми закликаємо до подальшої роботи, зокрема до структурованого обміну між органами державної влади та збройними силами, що може сприяти визначенню напрямку проведення наступних нарад, присвячених реалізації цієї Декларації.

4.8        Активно поширювати інформацію про цю Декларацію, надавати можливість усім зацікавленим сторонам ознайомитися зі змістом Декларації, мати на меті ухвалення та ефективну реалізацію Декларації якомога більшою кількістю держав, а також вимагати дотримання передбачених Декларацією зобов'язань усіма сторонами збройних конфліктів, зокрема й недержавними збройними групами.