Віталій Чернов, директор однієї зі шкіл Харківської області, посміхається, наливаючи нам чай. З цим тихим та спокійним чоловіком років п'ятдесяти в окулярах з товстими лінзами хочеться розмовляти про літературу. Натомість, він розказує про те, як російські війська окупували його село, і що сталося, коли він відмовився віддати їм офіційні шкільні документи. З цього моменту розмова про буденне життя вчителя перетворюється на розповідь про тортури та уникнення майже неминучої смерті за ґратами.
Освіта на окупованих Росією територіях України у небезпеці. Згідно з новим звітом Human Rights Watch «Навчання в окупації», російська окупаційна влада забороняє українську мову та навчальну програму, насаджуючи російську систему та російську мову викладання. Це є порушенням норм права збройних конфліктів та міжнародного права, що стосуються права дітей на освіту. Російська влада та уповноважені нею особи погрожували батькам штрафами, позбавленням батьківських прав та арештом, якщо вони не віддадуть своїх дітей до «російських» шкіл або якщо їхні діти навчаються за українською програмою дистанційно. Вони також застосовують погрози, затримують і катують працівників українських шкіл. Одним із таких освітян, з яким ми говорили під час підготовки цього звіту, є Віталій.
Борівське, рідне село Віталія, налічує близько 2000 мешканців. До кордону з Росією звідси 60 кілометрів. Російські підрозділи зайшли у село в перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року. Віталій закрив сільську школу, розпустив учителів по домівках та перевів учнів на дистанційне навчання. Хоча Росія захопила цей район, її війська лише проходили через село і не розташовувалися в ньому. Тож з часом Віталій частково відновив роботу школи, дозволивши учням додатково до онлайн-уроків приходити до вчителів особисто.
У червні до Віталія звернувся голова селищної окупаційної адміністрації та повідомив, що йому слід готуватися до повноцінного відкриття школи 1 вересня, і що відтепер викладання буде вестися за російською державною програмою. Потім представники районної окупаційної влади зібрали працівників шкіл на нараду. Вони сказали, що російські підручники та плани занять незабаром надійдуть, а мовою викладання буде російська, з двома годинами української мови на тиждень факультативно. Адміністрація заявила, що працівники шкіл можуть звільнитися за власним бажанням, але закликала їх «зробити правильний вибір та залишитися працювати». Вони також попросили надати списки охочих співпрацювати.
Віталій сказав своїм колегам, що залишиться працювати тільки за умови, що вони будуть викладати за українською навчальною програмою, та запропонував усім зробити все можливе, щоб допомогти учням закінчити навчальний рік. До кінця червня їм з колегами вдалося завершити навчальний процес, провести іспити та видати атестати про базову загальну середню освіту випускникам 9 класу.
Під час літніх канікул голова окупаційної адміністрації Борівського продовжував тиснути на Віталія, щоб той підписав новий контракт. За словами Віталія, той казав: «Дітям треба вчитися і Росія тут назавжди. Якщо ви та решта звільнитеся, то втратите роботу, а замість вас сюди просто привезуть вчителів з Росії».
Віталій відповідав, що буде виходити на пенсію — його вік це дозволяв. Отже, одного дня чиновник окупаційної адміністрації попросив Віталія піти разом до школи, щоб він міг переконатися, що все на місці, а Віталій передав йому ключі. Віталій поступився, але вже на той момент для того, щоб захистити особисту інформацію своїх колег і учнів, він забрав зі школи особові справи вчителів та дітей. Частково, він передав їх власникам, а решту сховав.
Він знав, що якщо російська влада заволодіє шкільними документами, то їм буде легше тиснути на батьків щоб ті відавали дітей до підконтрольних окупаційній владі шкіл.
Влітку Віталій та члени його родини, у тому числі 18-річний син, прийняли рішення виїжджати на підконтрольну Україні територію, якщо українським військам не вдасться звільнити Борівське до вересня. 2 вересня Віталій зустрівся з чоловіком, який за велику суму грошей пообіцяв їх вивезти. Коли Віталій повернувся додому, то «побачив, як шестеро чоловіків у балаклавах заштовхували мого сина в квартиру».
Російські силовики обшукали їх домівку, вимагаючи віддати «всі шкільні документи». Віталій сказав, що залишив їх у школі. У нього забрали ноутбук та інші електронні пристрої, обшукали машину, гараж і навіть підвал житлового будинку, силоміць посадили в машину та відвезли до міста Куп'янськ, що за 25 кілометрів від Борівського.
У Куп'янську Віталія передали призначеній росіянами окупаційній поліції.
Вони відібрали у Віталія шнурки, ремінь, окуляри та замкнули його в камері з глухими стінами та ґратами замість стелі. У приміщенні просто неба вже перебували десятеро інших затриманих.
«Там я просидів три дні, — пригадує Віталій. — Вдень було дуже спекотно, але ночі були холодними. На другу ніч пішов дощ. Ми присідали та віджималися, щоб зігрітися, але це було неможливо — бетонна підлога, бетонні стіни, немає ліжок, ніякого захисту від негоди».
Оскільки вночі підлога була крижаною, чоловіки по черзі сиділи на вузькій імпровізованій лаві, що була зроблена з пластикових пляшок з-під води, покладених на боки. Іноді вони лягали на підлогу на бік, притискалися один до одного, щоб зігрітися, і ненадовго забувалися сном. В одного з затриманих стався, як вони припускали, епілептичний напад. Коли нарешті з'явився тюремник, то знизав плечима, сказав іншим покласти хворого на бік і пішов. В іншого чоловіка весь цей час на голові був мішок, прикріплений клейкою стрічкою трохи вище рота. Ще один був прикутий ланцюгом до ґрат у стіні.
На третій день Віталія допитали.
«Вони натягнули мені на голову мішок, наділи кайданки, ... відвели в кімнату на другому поверсі та закріпили металеві клеми на мізинцях, — розповів він. — Не знаю, скільки людей знаходилось в тій кімнаті, говорив лише один. Він декілька разів запитував про зниклі документи зі школи, а я відповідав, що не знаю, що сталося».
Тоді допитувач сказав, що якщо Віталій хоче повернутися додому, то повинен надати йому «якусь значущу інформацію» про документи або принаймні про людей з Борівського, які погано висловлювалися про Росію або ховають зброю. «Саме тоді мене вперше вдарило електричним струмом».
Потім допитувач запитав Віталія про одну з його підлеглих, яка нібито погано висловлювалася про російську окупаційну владу. Уникаючи відповіді, Віталій відповів, що син жінки «загинув на війні». «Не війна, а спеціальна воєнна операція», — виправив слідчий і знову вдарив його струмом. Це тривало близько пів години. Щоразу, коли відповіді Віталія не влаштовували допитувача, його карали електричним струмом. Останній електричний удар був найсильнішим — настільки потужним і болючим, що Віталій ледь не знепритомнів. «Якщо не заговориш, будемо робити ці процедури до кінця спецоперації», — пригрозив слідчий і наказав охоронцям вивести Віталія.
Тюремники кинули його до камери в будівлі. Тієї ночі та ще три дні його утримували разом з 13 іншими людьми у маленькому тісному приміщенні, розрахованому на чотирьох. Їх годували юшкою двічі на день. У камері була задуха, бо єдине вікно відкривалося лише на щілину, тому ув'язнені тримали отвір для їжі у дверях відчиненим, щоб трохи циркулювало повітря. Якщо вони голосно розмовляли або сміялися, охоронці карали їх, зачиняючи цей отвір на кілька годин.
На другий день перебування в новій камері Віталія знову допитували, катували та погрожували, говорячи, що «якщо я не буду співпрацювати, моя дружина і син будуть сидіти там, де сиджу я».
Близько 10 ранку наступного дня він та його співкамерники почули, як якогось чоловіка витягли в коридор, прикували до чогось і жорстоко побили. Вони чули поштовхи, удари та ляпаси по тілу. Чоловік кричав... і потім перестав. Віталій почув бурмотіння одного з охоронців: «Думаю, треба викликати швидку», а потім звук того, як тіло чоловіка волочать по підлозі.
Наступного вечора без попередження охоронці закрили всі отвори для їжі в камерах і замкнули їх ззовні. Незабаром почався сильний обстріл. Там було 12 чи 13 камер, у менших сиділо від 4 до 6 осіб, а в більших — до 19. Ув’язнені почали кликати охоронців, стукати у двері, але ніхто не приходив. Вибухи були дуже гучні.
«Ці люди, поліціянти, чи як їх там, просто замкнули нас у тих камерах, як худобу... Ми не становили для них ніякої загрози. Вони могли б відчинити двері. Але вирішили залишити нас там помирати», — розповів Віталій.
Каркаси ліжок були приварені до підлоги, але кільком чоловікам в одній з камер вдалося відірвати один. Вони били ним по віконній решітці та зігнули її настільки, що один худорлявий ув'язнений зміг протиснутися в отвір. Він знайшов ключі в покинутій кімнаті охоронців і відчинив усі камери.
Потім в'язні розбіглися по різних кабінетах у пошуках своїх речей, документів та шнурків. «Я нарешті отримав назад свої окуляри. Це було таке полегшення, бо я страшенно короткозорий, і без них майже нічого не бачив...»
Тоді Віталій ще не знав, що обстріл вела українська армія і це був контрнаступу для звільнення цієї території, а результаті якого російські війська відступили. Наступного дня він повернувся додому.
Минуло два роки. Російські загарбники досі займають значну частину території України. Там теж можуть перебувати такі ж освітяни як і Віталій, які намагаються захистити конфіденційність шкільної документації від окупаційної влади. Там окупанти так само прагнуть позбавити українських дітей будь-якої альтернативи навчанню за російською програмою, яка є інструментом ідеологічної обробки на кшталт описаної в Орвелла. Так, як це робив допитувач Віталія, коли заперечував, що Росія веде війну проти України. Це є одним із елементів їхнього ширшого ідеологічного наративу, який включає брехню про те, що української державності та мови не існує.
Це також є одним із аспектів повномасштабного вторгнення Росії, який мало хто усвідомлює за межами України.
